РОЛЬ ПАЦІЄНСЬКОГО ДОСВІДУ У ФОРМУВАННІ ДОКАЗОВОЇ БАЗИ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВʼЯ І РОЗРОБЦІ НОВИХ МЕДИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Горбенко Олександр (Королівський Коледж Лондона, Olgopaex Academy, Велика Британія)

Слабкий Геннадій (Ужгородський Національний Університет, Україна)

Досвід пацієнтів відіграє все більш вагоме значення у системах охорони здоров’я, а саме розробці стратегій надання допомоги і реабілітаціі, профілактики, покращення сервісу у закладах охорони здоров’я, прийнятті управлінських і регуляторних рішень, стратегіях розробки та оцінки медичних технологій. Узагальнений досвід пацієнтів може бути корисний передусім для самих пацієнтів та їх родин, а також для пацієнтських та благодійних організацій, які опікуються навчальними програмами та ініціативами з покращення обізнаності щодо окремого медичного стану (станів) серед пацієнської спільноти. Академічні інституціі у співпраці з великими регуляторними агентствами багатьох країн (FDA US, UK MHRA and NICE, EMA, PMDA Japan) приділяють увагу методологічним основам вивчення пацієнтського досвіду, шляхам підвищення доказовості даних пацієнтського досвіду, достатньоі для їх розгляду  і урахування в процесі оцінки медичних техноллгій і прийняття регуляторних рішень.

Метою нашоі роботи було дослідження еволюціі вивчення пацієнського досвіду протягом останніх 40-50 років, визначення основних методологічних викликів, а також існуючих концептуальних моделей та перспектив дослідження пацієнтського досвіду на сучасному етапі.

Історія вивчення пацієнтського досвіду протягом останніх 40-50 років не характеризувалася сталістю та послідовністю, а мала певні сплески та занепади наукового інтересу, моно- та мультидисциплінарні підходи, термінологічні та методологічні виклики. Умовно можна виділити три етапи: етап несистематичних досліджень (до 2007 року), етап соціально-медичних досліджень алгоритмів або маршрутів пацієнтів в системах охорони здоров’я з метою оптимізаціі надання послуг (2007-2021 роки) і, нарешті, етап систематичних досліджень і глобальних ініціатів з дослідження пацієнтського досвіду (після 2021 року). На початковому етапі, досвід пацієнтів базувався на анамнестичних даних, в більшості випадків узагальнених та екстрапольованих медичними ппрацівниками, або такий досвід був замаскований і змішаний з об’єктивними клінічними данними. Відповідно, до 2007 року важко віднайти окремі публікаціі з фокусом на виокремлений досвід пацієнтів. На наступному етапі, досвід пацієнтів вивчався як частина соціально-медичних і популяційних досліджень, під кутом шляхів покращення надання медичної допомоги на різних етапах. Яскравим зразком такого підходу був опублікований Континуум надання допомоги людям, які живуть з ВІЛ у 2015 році, який слугував методологічним підґрунтям для запровадження стандартів ВООЗ 90-90-90. Але такі підходи не дозволяли систематизувати всі аспекти досвіду пацієнтів і ґрунтувались більше на маршрутах пацієнтів і алгоритмах надання медичної допомоги, ніж на глибинному якісному вивченні медичного, емоційно-психологічного, соціального, рольового, функціонального та інших важливих аспектів життя з медичним станом (станами).

На сучасному етапі з’явилося розуміння взаємозв’язку і взаємозалежності між взаємодією з пацієнтами  та процесами генераціі даних пацієнтського досвіду (PFMD – patient Focused Medicines Development task force on patient engagement& patient experience data). Багато учасників охорони здоров’я (медичні працівники, пацієнти та пацієнтські організаціі, академічні інституціі, біофармацевтичні компаніі та виробники медичних приладів та застосунків, агентства з оцінки медичних технологій та регуляторні органи, менеджмент закладів охорони здоров’я та інші)  усвідомили роль пацієнського досвіду у побудові стратегій і плануванні, прийнятті решень і оптимізаціі сервісів, покращенні обізнаності щодо медичних станів (особливо орфанних) та розробці навчальних програм. В той же час, наше дослідження виявило чимало викликів і перешкод для пошуку, виокремлення, сортування і категоризаціі, консолідаціі, мапування, аналізу, узагальнення, презентаціі і публикаціі даних пацієнтського досвіду, а саме:

• Висока гетерогенність і несистематичність даних пацієнтського досвіду

• Низька доказовість певних категорій даних (переважно якісних)

• Методологічні складнощі при оцінці пацієнтських інсайтів та інших якісних даних

• Застосування штучного інтелекту для пошуку і аналізу даних, а також моделювання мап пацієнтського досвіду

• Відсутність електронних систем для мапування пацієнського досвіду, оновлення та аналізу даних

• Низький рівень залученості пацієнтів та патерналізм у розробці програм генераціі даних пацієнтського досвіду

•  Обмеженість доступу до певних категорій даних з огляду на приватність

• Необхідність етичного розгляду або незалежного комісійного розгляду програм генераціі даних пацієнтського досвіду, що створює технічні і координаційні виклики у випадку глобальних або міжнародних програм

• Недостатня кількість керівництв та інструкцій з боку регуляторних оранів та агенств з оцінки медичних технологій.

Починаючи з 2022 року, робляться певні кроки у напрямку удосконалення методологіі та уніфікаціі підходів до вищеперерахованих процесів роботи з пацієнтськими даними. FDA США видало серію керівництв з оцінки даних отриманих від пацієнтів щодо іхнього досвіду життя з медичним станом і його лікування. Нещодавно (2025-початок 2026 року) EMA опублікувало декілька документів для публічного розгляду і дебатів щодо використання данних пацієнтського досвіду, а також досліджень щодо уподобань пацієнтів. Жваве обговорення спричинила нова концепція вище згадуваної PFMD і партнерів щодо континууму пацієнтського досвіду – від партнерства з пацієнтськими спільнотами і пацієнтських інсайтів – до системи доказовості і прийняття рішень на основі пацієнтських даних (patient experience intelligence – PEI).

У якості можливого рішення декількох викликів, перерахованих вище, ми запропонували концептуальну модель мапування пацієнського досвіду на основі багатовимірноі онтологіі та категоризаціі даних. Онтологія має 8 вимірів: етапи пацієнтського досвіду відповідно до маршруту пацієнтів або алгоритму надання медичних послуг; тип пацієнського досвіду; факт публікаціі даних пацієнтського досвіду; джерела даних пацієнтського досвіду; формати даних; географічне представлення даних та мова даних пацієнтського досвіду, а також факт залученості пацієнтських спільнот; медичний стан або сфера терапіі; форми презентаціі даних пацієнського досвіду. Зазначена модель дозволяє систематизувати  різні типи пацієнтського досвіду і може виступати прототипом для створення електронноі платформи для мапування даних пацієнтського досвіду.

МІЖСЕКТОРАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ДУ «ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР КОНТРОЛЮ ТА ПРОФІЛАКТИКИ ХВОРОБ МОЗ УКРАЇНИ» У ПРОФІЛАКТИЦІ ІНФЕКЦІЙНИХ ТА НЕІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Генеральна директорка ДУ «Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ», головна державна санітарна лікарка області

Сучасні виклики громадського здоров’я є потужним каталізатором для об'єднання зусиль. Масштабні загрози — від пандемій та воєнних криз до хронічних патологій ‒  неможливо подолати зусиллями лише однієї медичної галузі. Якщо ми поглянемо на чинники, що визначають здоров'я людини, то побачимо, що 80% успіху залежить від немедичних факторів ‒  соціальних детермінант та способу життя. Економічна стабільність, якість освіти, безпека довкілля, питна вода та соціальна підтримка мають вирішальний вплив.

Сьогодні перед нами стоять складні виклики: психоемоційні наслідки війни, турбота про ВПО та ветеранів, підтримання належного рівня вакцинації та високий тягар неінфекційних захворювань ‒  серцево-судинних, онкологічних, цукрового діабету. Саме тому головна мета нашого партнерства ‒  перехід від лікування наслідків хвороб до колективного створення безпечного та здорового середовища в кожній громаді.

Законодавчим фундаментом для цієї роботи став Закон України «Про систему громадського здоров’я». Він закріпив фундаментальні засади: міжсекторальну взаємодію, міжвідомчу координацію та принцип «Здоров’я у всіх політиках». Питання збереження здоров’я відтепер є складовою освітніх, екологічних, економічних та соціальних програм. Крім того, ми активно впроваджуємо концепцію «Єдине здоров’я», яка об'єднує охорону здоров'я людей, захист тварин та збереження довкілля.

Практичним інструментом реалізації цих принципів на Тернопільщині є Обласна комплексна програма «Здоров’я населення Тернопільської області» на 2022–2026 роки. Вона охоплює широкий спектр завдань: від епідемічної безпеки й імунопрофілактики до формування навичок здорового способу життя.

Для забезпечення постійної взаємодії в області ефективно функціонують такі колегіальні органи при Тернопільській ОВА, як Координаційна рада з питань громадського здоров’я, Обласна рада з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, а також Робоча група з реалізації Національного плану заходів щодо неінфекційних захворювань. Вони об'єднують управлінців, медиків, науковців, правоохоронців, Держпродспоживслужбу, освітян та громадські організації.

Наш центр активно реалізує конкретні проєкти та ініціативи:

• ·         Ініціатива «Територіальна громада, вільна від туберкульозу»: через укладення Меморандумів із громадами ми об'єднуємо зусилля місцевого самоврядування, медиків та епідеміологів для раннього виявлення та профілактики захворювання, використовуючи, зокрема, мобільні флюорографи та «вакцинальні автобуси».

• Міжнародний проєкт PIECES (програма «Горизонт Європа»): інноваційна програма первинної профілактики онкозахворювань за допомогою цифрових інструментів, що впливають на поведінкові фактори ризику.

• Освітня ініціатива «5 кроків до здорового харчування»: спільна робота з медиками та освітянами в межах реформи шкільного харчування.

• Проєкт «Супергерої FAST»: навчаємо дітей та їхні родини розпізнавати перші ознаки інсульту та правильно реагувати.

Важливою основою нашої роботи є Меморандуми про співпрацю з районними адміністраціями, міськими радами (наприклад, проєкт «Здорова громада» у Чорткові), БФ «Подоляни», ГС «Коаліція за вакцинацію», обласною науковою бібліотекою, а також науковий тристоронній меморандум із ТНМУ та Військово-медичним інститутом у Варшаві. Меморандум — це не просто підпис, це спільний щит для захисту здоров’я людей.

Нарешті, наскрізним елементом усієї нашої діяльності є міжсекторальна комунікація. Тернопільський ОЦКПХ виступає координаційно-експертним центром та єдиним інформаційним вікном. Через офіційний вебпортал та соціальні мережі ми поширюємо перевірену, доказову інформацію, протидіємо дезінформації та ведемо постійний діалог із суспільством.

Громадське здоров’я ‒  це наша спільна відповідальність. Дякуємо всім партнерам за довіру та підтримку. Тільки разом ми зможемо передбачити загрози, захистити здоров’я та зберегти майбутнє!

МІЖСЕКТОРАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У ЗМІСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАГІСТРІВ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Сучасні виклики у сфері громадського здоров’я зумовлюють необхідність консолідації зусиль різних секторів суспільства, оскільки формування та збереження здоров’я населення залежить від комплексу соціальних, економічних, екологічних, поведінкових та інших чинників. У цьому контексті міжсекторальне співробітництво є важливою професійною компетентністю фахівця з громадського здоров’я, що потребує належного відображення у змісті та методах підготовки магістрів.

 Освітня програма підготовки магістрів громадського здоров’я в НМУ імені О.О. Богомольця  має чітко виражену міждисциплінарну спрямованість, що є важливою передумовою формування сучасного фахівця у цій сфері. Її зміст охоплює освітні компоненти епідеміологічного, гігієнічного, мікробіологічного, економічного та управлінського спрямування, що забезпечує комплексне розуміння закономірностей формування здоров’я населення та чинників, які на нього впливають. Поєднання знань і підходів різних галузей створює підґрунтя для формування у здобувачів здатності бачити проблеми громадського здоров’я системно та ефективно взаємодіяти з представниками різних професійних і суспільних секторів. Програмними результатами навчання передбачено вміння організовувати заходи з нагляду за станом здоров’я населення з використанням міжсекторального підходу, розробляти та впроваджувати, засновані на доказах стратегії, політики та інтервенції  громадського здоров’я із залученням зацікавлених сторін на основі міжсекторального підходу.

Окремі освітні компоненти мають особливий акцент на формуванні компетентностей міжсекторальної взаємодії. Передусім це стосується дисциплін «Основи громадського здоров’я», «Системи охорони здоров’я», «Надзвичайні ситуації в охороні здоров’я», «Промоція здоров’я та профілактика його порушень», «Адвокація, комунікація та соціальна мобілізація в громадському здоров’ї», «Оцінка та прогнозування потреб в громадському здоров’ї. Проєкти, моніторинг та оцінка втручань», «Політика та етика в громадському здоров’ї. Міжсекторальні стратегії», а також «Управління людським потенціалом, менеджмент та лідерство в громадському здоров’ї». Саме ці компоненти створюють найбільш безпосередні можливості для опанування принципів партнерства, координації дій, комунікації, адвокації, спільного прийняття рішень та реалізації комплексних заходів із залученням представників різних секторів.

Особливе місце посідає освітній компонент «Політика та етика в громадському здоров’ї. Міжсекторальні стратегії», у межах якого міжсекторальне співробітництво розглядається як самостійний предмет професійної підготовки. В межах цього освітнього компонента зроблено акцент на формуванні компетентностей міжсекторального співробітництва,  а лекційний курс охоплює послідовне вивчення теоретичних засад, формування, впровадження та аналізу політики у громадському здоров’ї, сучасних політик на глобальному, регіональному й національному рівнях, стратегічного управління та етичних аспектів професійної діяльності. Завершальною окремою темою курсу є «Міжсекторальні стратегії у громадському здоров’ї», що забезпечує цілеспрямоване опанування здобувачами принципів, механізмів та інструментів взаємодії різних секторів у вирішенні комплексних проблем громадського здоров’я.

Практична складова дисципліни також послідовно розвиває компетентності міжсекторальної взаємодії. Зокрема, окремі практичні заняття передбачають визначення пріоритетів у сфері громадського здоров’я, аналіз стратегії «Здоров’я у всіх політиках», розгляд політики для досягнення Цілей сталого розвитку, розробку регіональних і місцевих програм громадського здоров’я та безпосередньо аналіз міжсекторальних стратегій у громадському здоров’ї. Така структура практичних занять дає змогу здобувачам не лише засвоїти теоретичні засади міжсекторального співробітництва, а й набути практичних навичок його застосування під час аналізу та розроблення політик, стратегій і програм громадського здоров’я.

Практичне застосування міжсекторальної взаємодії розкривається також через інші дисципліни  від епідеміології, гігієни та промоції здоров’я до економіки, менеджменту, права, інформаційних технологій і проєктної діяльності. Такий підхід забезпечує не фрагментарне, а системне формування у магістрів здатності до міжсекторальної взаємодії під час вирішення комплексних проблем громадського здоров’я.

Важливим етапом формування компетентностей міжсекторальної взаємодії є виробнича практика, яка створює можливість перенесення набутих під час освітнього процесу знань і навичок у реальне професійне середовище. Залучення здобувачів до виконання практичних завдань, аналізу діяльності установ та організацій, взаємодії з представниками різних професійних і управлінських структур сприяє формуванню навичок комунікації, координації, командної роботи та узгодження спільних дій для вирішення проблем громадського здоров’я.

Логічним продовженням такого практико-орієнтованого підходу є підготовка та захист кваліфікаційної роботи, у межах якої здобувач має можливість самостійно застосувати міждисциплінарні знання та продемонструвати здатність до системного аналізу проблем громадського здоров’я. Залежно від тематики дослідження, виконання кваліфікаційної роботи передбачає врахування медичних, соціальних, економічних, управлінських, правових та інших чинників, а також обґрунтування комплексних рішень із потенційним залученням різних секторів і зацікавлених сторін. Таким чином, практика та кваліфікаційна робота забезпечують завершальний етап формування здатності майбутнього фахівця не лише розуміти принципи міжсекторального співробітництва, а й застосовувати їх у професійній та дослідницькій діяльності.

Отже, міжсекторальне співробітництво є важливою складовою професійної підготовки магістрів громадського здоров’я та реалізується на рівні змісту освітньої програми, окремих освітніх компонентів, практичної  підготовки й кваліфікаційної роботи. Поєднання міждисциплінарних знань із цілеспрямованим вивченням міжсекторальних стратегій і практичним їх застосуванням формує у майбутніх фахівців здатність до ефективної взаємодії, координації та розроблення комплексних рішень у сфері громадського здоров’я.

ОСНОВНІ КОМПОНЕНТИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ

ПОВЕДІНКИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

І. М. Хоменко, О. П. Івахно, К. В. Пожевілова,

А. Ю. Герасимова

Національний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика,

м. Київ, Україна

 Сучасна концепція громадського здоров’я виходить за межі виключно профілактичного підходу й обґрунтовує необхідність впровадження стратегій зміцнення здоров’я також серед людей із наявними гострими чи хронічними патологіями. Особливої ваги набуває проблема підтримки і збереження здоров’я населення України в складних умовах воєнного стану. Розроблення управлінських і політичних рішень, спрямованих на забезпечення доступності до базових медичних і соціальних послуг, передусім цифрових, потребує адаптації до специфічних соціально-політичних умов, що дозволяють зберігати зв’язок із національною системою охорони здоров’я, формування відчуття інституційної підтримки з боку держави.

Мета дослідження: наукове обґрунтування заходів збереження та зміцнення здоров’я населення в екстремальних умовах воєнного часу на основі аналізу рівня сформованості принципів здорового способу життя та забезпеченості потреб у їх реалізації.

Матеріали і методи. У дослідженні використані описово-аналітичний метод, метод структурно-логічного аналізу, соціологічний та медико-статистичний; аналіз нормативно-правових, законодавчих і стратегічних документів України та міжнародних організацій, наукової продукції у сфері громадського здоров’я для узагальнення підходів до визначення провідних факторів ризику, що впливають на стан здоров’я населення в умовах воєнного стану.

В сучасній системі громадського здоров’я промоція здоров’я сформувалася як самостійний міждисциплінарний напрям, що інтегрує знання з епідеміології, гігієни, демографії, соціології, психології, політології, права, статистики та інших галузей, поєднуючи підходи гуманітарних, природничих і технічних наук, зумовлює її комплексний характер та орієнтацію не лише на медичні, а й на соціальні детермінанти здоров’я.

Концептуальні підходи до формування здорового способу життя включають:

клініко-медичний, поведінковий, освітній, підхід розширення повноважень (empowerment), соціально-середовищний (соціальних змін) та технологічно-адаптивний.

Емпіричне дослідження щодо впливу вимушеної зміни місця проживання на спосіб життя та стан здоров’я українців проводилось методом анонімного анкетування у форматі Google Forms. У анкетуванні приймали участь громадяни України, які вимушено мігрували за кордон (Польща, Німеччина ін.). До 20 питань анкети включено такі питання: самооцінка стану здоров’я, проблеми медичного та соціального забезпечення в країні-еміграції, умови життєдіяльності та підтримки здоров’я.

Результати свідчать, що 42% респондентів мають часткові, а 38% значні труднощі з доступом до медичної допомоги. Більшість опитаних (62%) зазначили необхідність у психологічній підтримці, а 20% - мають таку потребу частково, що підтверджує високий рівень психоемоційного навантаження серед вимушено переміщених українців. Основними негативними наслідками переїзду громадян України стали високий рівень стресу, погіршення якості сну, режиму харчування, зниження фізичної активності та труднощі з доступом до медичних послуг. Водночас встановлено, що більшість респондентів зберігають позитивну мотивацію до ведення здорового способу життя, усвідомлюють важливість профілактики захворювань та потребують підтримки з боку системи громадського здоров’я.

Отримані результати підтверджують необхідність розробки спеціальних програм промоції здоров’я для українців в умовах надзвичайних ситуацій воєнного характеру. Втручання можуть здійснюватися на різних рівнях: індивідуальному, рівні сім’ї, школи, громади та національному рівні.

Таким чином. промоція здоров’я виступає фундаментальною основою сучасної системи громадського здоров’я та ключовим інструментом досягнення цілей сталого розвитку, підвищення якості життя населення, виконує одну з базових функцій в галузі, забезпечуючи підтримку державним інституціям, громадам і окремим особам у подоланні викликів, пов’язаних із збереженням здоров’я та досягненням благополуччя. Основними стратегіями промоції здоров’я виступають адвокація (advocacy), посередництво (mediation) та сприяння (empowerment). Питання промоції здорового способу життя в умовах воєнного конфлікту потребує розроблення управлінських і політичних рішень, спрямованих на підтримку доступності до базових соціальних послуг, передусім цифрових, що дозволяють зберігати зв’язок із національною системою охорони здоров’я,  адаптації до специфічних соціально-політичних умов. Ефективне формування здорового способу життя можливе лише за умови системної взаємодії органів державної влади, охорони здоров’я, громадських організацій, та місцевих громад.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ВИКЛИКІВ У ДІЯЛЬНОСТІ ФАХІВЦІВ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я ТА ШЛЯХІВ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Грузєва Т.С., Гречишкіна Н.В.

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

У контексті реалізації Стратегії розвитку системи охорони здоров’я України на період до 2030 року пріоритетного значення набуває трансформація системи громадського здоров’я, орієнтована на інституційне зміцнення галузі, вдосконалення функцій епідеміологічного нагляду, а також комплексний моніторинг і мінімізацію потенційних факторів ризику та біологічних загроз.

Високоінформативним методчним інструментарієм оцінювання стану системи громадського здоров’я є соціологічний моніторинг думки фахівців-практиків шляхом анкетування, що уможливлює систематизацію емпіричних даних, виявлення системних бар’єрів інституційного поступу та визначення векторів її подальшої трансформації.

Метою дослідження стало  обгрунтування методології та інструментарію для вивчення думки фахівців громадського здоров’я з питань проблем професійної діяльності та визначення  напрямів і заходів з її удосконалення. 

У роботі застосовано бібліографічний, інформаційно-аналітичний методи та метод контен-таналізу. Джерелами даних дослідження є дані наукової літератури, стратегії та програми ВООЗ, ЄРБ ВООЗ, акти національного законодавства, що регламентують діяльність у системі громадського здоров’я.

Концептуальний підхід до дослідження базується на інтеграції методології експертного оцінювання, емпіричного соціологічного інструментарію та міжнародних рамок компетентностей у сфері громадського здоров’я. Теоретико-прикладне підґрунтя розробки формують нормативно-правова база України, фундаментальні положення теорії організаційного розвитку й управління змінами, а також принципи доказового менеджменту в системі охорони здоров’я.

На основі аналізу міжнародних рекомендацій і національної нормативно-правової бази з питань функціонування системи громадського здоров’я, вимог до її  кадрового забезпечення, основних функцій громадського здоров’я тощо обгрунтовано і розроблено методологію та інструментарій з вивчення думки фахівців громадського здоров’я з питань проблем професійної діяльності та визначення  напрямів і заходів з її удосконалення.

Методологічною основою дослідження виступає поєднання експертного оцінювання, комбінованого якісно-кількісного підходу та дотримання принципів анонімності, що забезпечує високу об'єктивність отриманих даних. Практична реалізація збору інформації в гібридному форматі оптимізує часові витрати та гарантує максимальну інклюзивність охоплення респондентів.

 Інструментарій дозволяє комплексно оцінити інституційну спроможність системи громадського здоров’я відповідно до основних оперативних функцій, детально проаналізувавши ресурсозабезпечення, умови праці, рівень задоволеності та чинники професійного вигоряння фахівців. Завдяки наявності відкритих запитань і визначенню потреб у підвищенні кваліфікації опитувальник забезпечує якісний зворотний зв'язок від практиків, формуючи надійне підґрунтя для обґрунтування управлінських рішень та напрямів оптимізації галузі.

Обгрунтовані й розроблені методологія та інструментарій дослідження думки фахівців громадського здоров’я з питань проблем професійної діяльності для визначення  напрямів і заходів з її удосконалення можуть слугувати дієвим засобом з’ясування пріоритетних шляхів реформування системи громадського здоров'я, підвищення ефективності професійної діяльності фахівців та удосконалення їхньої кадрової підготовки.

ГЛОБАЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я:

СУЧАСНИЙ СТАН ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

А.В. Мокієнко, І.В. Гущук, В.В. Бабієнко1, А.В. Бережна

Національний університет «Острозька академія»,

м. Острог, Рівненська область, Україна

1Одеський національний медичний університет, м. Одеса, Україна

Глобальне здоров’я сформувалося як міждисциплінарна галузь, що виходить за межі традиційного розуміння охорони здоров’я як діяльності, спрямованої переважно на профілактику та лікування захворювань. Його сучасне трактування охоплює покращення здоров’я населення світу, забезпечення справедливості у сфері здоров’я, дослідження транснаціональних детермінант та пошук рішень, реалізація яких потребує співпраці різних країн, секторів і наукових дисциплін.

Особливістю глобального здоров’я є поєднання популяційної профілактики з індивідуальною медичною допомогою, а також розгляд здоров’я у широкому соціальному та екологічному контексті. Відповідно, результати діяльності систем охорони здоров’я визначаються не лише доступністю медичних послуг, а й рівнем освіти, доходами населення, умовами праці та проживання, доступом до безпечної води і харчових продуктів, станом довкілля, соціальною стабільністю та якістю державного управління.

Глобальне здоров’я та добробут людини є взаємопов’язаними компонентами сталого розвитку, які визначаються комплексом медичних, соціальних, економічних, екологічних і політичних чинників.

Основними взаємопов’язаними глобальними викликами сучасності є антимікробна резистентність, зоонозні інфекції, пандемічні загрози, зміна клімату, деградація довкілля, неінфекційні захворювання, продовольчі ризики та соціальна нерівність.

Концепція «Єдине здоров’я» є одним із найбільш перспективних міждисциплінарних підходів до управління глобальними ризиками, оскільки інтегрує здоров’я людини, тварин і екосистем та передбачає міжсекторальну взаємодію.

Подолання антимікробної резистентності потребує одночасного розвитку раціонального використання антимікробних препаратів, інфекційного контролю, лабораторної діагностики, геномного моніторингу, біоінформатики та міжнародної співпраці.

Зміну клімату необхідно розглядати як важливу детермінанту громадського здоров’я, а кліматичну адаптацію — як невід’ємну складову сучасної політики охорони здоров’я.

Розвиток стійких продовольчих систем, вивчення взаємодії харчування і кишкового мікробіому, а також дослідження режиму харчування та циркадних ритмів відкривають перспективні напрями профілактики неінфекційних захворювань.

Біоінформатика, секвенування нового покоління, цифрові технології та зелена нанотехнологія можуть істотно розширити інструментарій глобального здоров’я, проте не повинні розглядатися як заміна інституційних, соціальних і профілактичних заходів.

Для України особливо актуальними є дослідження глобальних детермінант здоров’я з урахуванням наслідків війни, екологічних і гуманітарних ризиків, порушення критичної інфраструктури та завдань повоєнного відновлення.

Аналіз наших попередніх досліджень показує зростаючу значущість питної води як важливої детермінанти громадського здоров’я України і  як уособлення глобального здоров’я. Це стосується таких невирішених проблем як нітратне забруднення питної води, моніторинг якості води та сільське водопостачання.

Моніторинг якості  питної води із джерел нецентралізованого водопостачання в Рівненській області за 2004-2020 рр. свідчить про тенденцію до зростання відсотків невідповідності за санітарно-хімічними показниками. Основною складовою невідповідності  питної води нормативним вимогам за санітарно-хімічними показниками є нітратне забруднення: з 2012 зразків у 1453 (72,2%) виявлено перевищення  концентрації нітратів.  Це зумовлено надмірним використанням сільськогосподарськими виробниками азотовмісних добрив, які є фактором забруднення ґрунтових вод та, відповідно, джерел нецентралізованого водопостачання. Відсутність санітарних паспортів на колодязі є грубим порушенням санітарного  законодавства, що унеможливлює інвентаризацію, систематичне дослідження стану нітратного забруднення питної води, виявлення та усунення джерел такого забруднення. Слід визнати терміновим завданням імплементацію європейських вимог щодо запобігання забрудненню внаслідок змиву нітратів із сільськогосподарських земель в екологічне законодавство України.

Аналіз моніторингових досліджень якості питної води із систем централізованого господарсько-питного водопостачання за 2009-2024 рр. свідчить про стійку незадовільну тенденцію, відсутність позитивних зрушень та необхідність прийняття стратегічних рішень щодо державного моніторингу якості питної води. Вирішення цієї проблеми лежить у площині створення єдиної державної міжвідомчої структури контролю із центральним підпорядкуванням і широкими повноваженнями.

Проблема сільського водопостачання в Україні є не поодиноким технічним недоліком, а системною кризою, що охоплює всі рівні — від відсутності юридично оформленого власника на тисячах об'єктів до фактичної відмови держави від планового контролю та самоусунення місцевої влади від профільних функцій. Воєнний стан лише загострив ситуацію, тимчасово послабивши санітарні нормативи й водночас додавши нових руйнувань до й без того зношеної інфраструктури.

Розв'язання цих проблем потребує комплексної державної стратегії, без якої водопостачання, як фокус проблем громадського здоров’я, ризикує залишитися однією з найглибших, але водночас найменш видимих проблем повоєнного відновлення України.

ТЕНДЕНЦІЇ НЕІНФЕКЦІЙНОЇ ЗАХВОРЮВАНОСТІ Й СМЕРТНОСТІ НАСЕЛЕННЯ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ДЕМОГРАФІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВИКЛИКІВ

1. Вступ та актуальність проблеми

Громадське здоров’я є комплексним індикатором соціально-економічного розвитку держави, що відображає ефективність колективних та соціальних заходів, спрямованих на зміцнення здоров’я нації. Сучасний стан глобальної медицини характеризується епідемією хронічних неінфекційних захворювань (НІЗ). За даними ВООЗ та ООН, патології серцево-судинної, нервової, травної, ендокринної та імунної систем зумовлюють 91 % усіх випадків смертності у світі. Для України проблема НІЗ має критичний характер: рівень смертності від цих патологій перевищує показники країн ЄС майже вдвічі серед жінок та у 2,3 рази серед чоловіків. В умовах повномасштабних воєнних дій, прогресуючої депопуляції та масштабних міграційних процесів тягар НІЗ стає ключовим викликом для національної безпеки та системи охорони здоров’я.

2. Медико-демографічна ситуація

Демографічний ландшафт України та Харківської області демонструє статистично значущі негативні зміни, що мають кумулятивний характер. Довгострокові тенденції депопуляції суттєво прискорилися під впливом воєнної агресії після 2022 року.

Регіональна динаміка (Харківська область):  за період 1990–2020 рр. чисельність населення зменшилася майже на 550 тис. осіб.

Трансформація природного руху:  спостерігається глибокий демографічний розрив — за період 1986–2020 рр. показник народжуваності в області знизився у 2,3 рази (з 14,5 до 6,3 на 1000 населення), тоді як рівень смертності зріс у 1,4 рази (з 11,6 до 16,7 на 1000 населення).

3. Загальна структура захворюваності в Харківській області (2024 р.)

Аналіз медичної статистики виявляє суттєву розбіжність між структурою поширеності (загальний тягар хронічних станів) та первинною захворюваністю (динаміка нових випадків). У той час як хвороби органів дихання лідирують за кількістю нових звернень (гострі стани), хвороби системи кровообігу (ХСК) формують основний хронічний тягар для системи охорони здоров'я.

4. Аналіз ключових НІЗ за підходом ВООЗ «5х5»

Для комплексної оцінки ситуації використано методологію «5х5», яка охоплює 5 груп захворювань та 5 модифікованих факторів ризику:  тютюнопаління, вживання алкоголю, нездорове харчування, гіподинамію та забруднення повітря.

4.1. Хвороби системи кровообігу (ХСК)

ХСК залишаються головною причиною летальності, складаючи 69,1 % у загальній структурі смертності. На обліку перебуває 937 812 осіб (36 302,5 на 100 тис. населення).

У 2024 році вперше виявлено 77 643 випадки (3 005,6 на 100 тис.).

Структура: гіпертонічна хвороба — понад 401 тис. осіб, ішемічна хвороба серця — 330,8 тис.

Гострі стани: зафіксовано 1 510 інфарктів міокарда та 4 798 інсультів.

4.2. Хвороби органів дихання

Показник поширеності складає 19 165,8 на 100 тис. населення (495 114 пацієнтів). Рівень первинної захворюваності є найвищим серед усіх груп — 14 780,9 на 100 тис. (381 839 осіб), що пояснюється як екологічними факторами, так і соціальними умовами.

4.3. Злоякісні новоутворення (Онкологія)

На диспансерному обліку перебуває 103 652 особи (4 012,4 на 100 тис.). Протягом 2024 року вперше діагностовано 28 907 випадків, що становить  1 118,9 на 100 тис. населення .Рейтинг локалізацій за рівнем захворюваності (на 100 тис. населення):

Рак шкіри — 31,9

Рак молочної залози — 20,1

Рак легень — 13,97

Особливе занепокоєння викликають індикатори пізньої діагностики:  20,9 % пацієнтів мають IV стадію раку на момент виявлення, а  рівень летальності протягом першого року після встановлення діагнозу становить 7,2 % .

4.4. Психічні розлади

Загальна чисельність зареєстрованих осіб із розладами психіки та поведінки становить 96 285. Протягом року діагноз вперше встановлено 8 537 особам (зокрема 1 678 дітям). Згідно з аналітичними даними, через травматичний вплив війни психологічні проблеми різного ступеня охоплюють до 50 % населення регіону.

4.5. Цукровий діабет

Зареєстровано 72 863 хворих (3 334,1 на 100 тис. населення). У 2024 році виявлено 6 062 нових випадки, серед яких 70 — у дітей, що вказує на омолодження патології.

5. Висновки та рекомендації

Проведений аналіз підтверджує домінування ХСК та онкологічних захворювань як основних чинників смертності та інвалідизації населення Харківської області. Високий рівень занедбаних станів в онкології та зростання психічних розладів є прямим наслідком сучасних соціально-економічних викликів та обмеження доступу до превентивної допомоги.

Пріоритетні напрями дій:

Посилення ранньої діагностики:  розробка та впровадження регіональних програм скринінгу НІЗ для зниження частки виявлення патологій на пізніх стадіях.

Управління факторами ризику:  реалізація заходів Комунікаційної стратегії на 2023–2030 рр., спрямованих на корекцію поведінкових факторів (тютюнопаління, харчування, алкоголь) для зниження популяційного ризику.

Стратегічне планування:  інтеграція регіональних ініціатив у «Національний план заходів щодо НІЗ до 2030 року» з акцентом на психосоціальну підтримку та профілактику серцево-судинних катастроф.

ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН НА ПОШИРЕННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕПІДЕМІЇ ОЖИРІННЯ

 Теренда Н.О., Слободян Н.О.

Упродовж останніх десятиліть ожиріння набуло статусу однієї з найбільш значущих проблем громадського здоров’я у світі. Його формування зумовлене комплексною взаємодією соціально-економічних, екологічних та поведінкових детермінант. За даними (ВООЗ), з 1990 року рівень поширеності ожиріння серед дорослого населення світу зріс більш ніж удвічі. У 2022 році надлишкову масу тіла мали близько 43 % дорослого населення, що відповідає понад 2,5 млрд осіб, при цьому приблизно 890 млн людей відповідали критеріям ожиріння. Наведені показники свідчать про істотну трансформацію географії проблеми: у XXI столітті ожиріння вже не є переважно характерним для країн із високим рівнем економічного розвитку.

Сучасні глобальні тенденції демонструють стійке збільшення поширеності надмірної маси тіла та ожиріння також у країнах із середнім і низьким рівнем доходу. У багатьох із них темпи зростання цієї проблеми є особливо вираженими, що підтверджує її транснаціональний та глобальний характер. Відповідно до класифікації Світового банку, понад 70 % населення з надмірною масою тіла та ожирінням проживає у країнах із низьким і середнім рівнем доходу. Така ситуація формує додаткове навантаження на системи охорони здоров’я та соціального захисту, а також може негативно позначатися на трудовому потенціалі й економічній продуктивності населення цих країн.

На основі аналізу платформ Our World in Data та  Global Burden of Disease та Світового банку (World Bank) проведено вивчення поширеності та смертності від ожиріння та вплив на ці показники рівня економічного розвитку країн.

Проведено кореляційний аналіз за Спірменом задля встановлення взаємозв’язку рівня економічного розвитку країни із рівнем поширеності ожиріння, частки та рівня смертності від ожиріння, часток чоловіків та жінок у країні з ожирінням, рівня поширеності артеріальної гіпертензії на основі даних 1990 та 2021 років.

У 2021 році, як і в 1990-му, кореляція між рівнем доходу та фізичною активністю або цільним зерном у більшості груп залишається статистично незначущою (p > 0,05). Це вказує на те, що гіподинамія та відмова від цільного зерна стали універсальними глобальними проблемами, які більше не залежать від того, наскільки багата країна. Це «новий стандарт» сучасного способу життя, що вразив і бідні, і багаті нації однаковою мірою.

У 1990 році дохід визначав, чи буде у людини ожиріння. У 2021 році дохід визначає, наскільки якісні продукти вона зможе купити (овочі, горіхи), щоб нівелювати наслідки ожиріння. Оскільки Україна перебуває в групі «вище середнього», дані 2021 року підтверджують: наш головний ворог – не сама вага, а критичний дефіцит овочів та ріст глюкози в крові, які тепер мають математично доведений зв'язок з економічним станом. Багаті країни успішно розірвали зв'язок між доходами та смертністю від тиску/цукру, тоді як країни, що розвиваються, все ще перебувають у прямій залежності від цих чинників. Проведене дослідження доводить, що за 30 років світ перейшов від «дефіциту калорій» до «дефіциту нутрієнтів» (якісної їжі).

Якщо у 1990 році бідні країни були «захищені» своєю бідністю від хвороб надмірної ваги, то у 2021 році цей захист зник. Тепер економічне зростання в країнах з низьким доходом призводить до стрімкого зростання смертності від ожиріння (rs = 0,829), що свідчить про таке явище як глобалізація ожиріння.

В Україні виявлено перехід від кількісних показників до якісних. Смертність у цій групі тепер більше корелює з дефіцитом овочів та високим рівнем цукру, ніж просто з фактом наявності зайвих грошей. Показник смертності через дефіцит цільного зерна в Україні (понад 50%) – це критична точка, яка потребує державних змін у культурі харчування.

Багаті країни навчилися долати наслідки (підвищений артеріальний тиск і рівень глюкози в крові) ліками, що видно зі втрати значущої кореляції в цих категоріях. Проте вони не змогли подолати саме ожиріння, яке залишається жорстко прив'язаним до доходів. Низька фізична активність та відмова від горіхів/насіння стали «фоновим шумом» цивілізації. Вони шкодять усім категоріям країн майже однаково, незалежно від рівня ВВП.

Зростання масштабів ожиріння у світі значною мірою відображає трансформацію харчової поведінки та способу життя населення. Одним із ключових чинників цих змін є прискорення урбанізаційних процесів, яке в багатьох країнах супроводжується збільшенням доступності та споживання продуктів із високою енергетичною щільністю, зниженням рівня повсякденної фізичної активності та поширенням малорухливого способу життя. Водночас зазначені зміни є складовою ширших структурних перетворень у суспільстві, зокрема економічного розвитку, поглиблення інтеграції національних економік у глобальні ринки, а також трансформації соціальних і культурних моделей поведінки.

Важливе місце у формуванні сучасного харчового середовища посідають маркетингові стратегії транснаціональних корпорацій, спрямовані на активне просування висококалорійних і ультраоброблених продуктів. Їх широке представлення на ринку, доступність та інтенсивне рекламне стимулювання сприяють формуванню звички до частого споживання швидких перекусів і продуктів із високою енергетичною цінністю. У сукупності ці процеси сприяють зміні структури харчування населення та формуванню несприятливого харчового середовища, що є одним із чинників глобального поширення ожиріння.

ВІД БЕЗПЕКИ ПРАЦІ ДО ПРОМОЦІЇ ЗДОРОВ’Я:
ДИСБАЛАНС КОМПОНЕНТІВ ЗДОРОВОГО РОБОЧОГО МІСЦЯ В УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Я.І. Колісник ¹, Н.О. Теренда ²

¹Український католицький університет (Львів, Україна)

²Тернопільський національний медичний університет імені Горбачевського (Тернопіль, Україна)

Безпечне робоче місце є необхідною, але не достатньою умовою збереження здоров’я працівників. Сучасний підхід до здорового робочого місця виходить за межі традиційної охорони праці та передбачає системне поєднання профілактики захворювань, підтримки здорової поведінки і психосоціального благополуччя, сприятливих умов робочого середовища та організаційних політик. Особливої актуальності це набуває в контексті профілактики неінфекційних захворювань серед працездатного населення. Метою дослідження було оцінити рівень реалізації і співвідношення основних компонентів здорового робочого місця в українських організаціях, визначити характер їх дисбалансу та визначити пріоритетні напрями для подальшого розвитку програм підтримки та зміцнення здоров’я працівників.

Проведено поперечне дослідження з описовим і порівняльним аналізом 22 українських організацій різних типів. Для оцінювання використано опитувальник CDC Worksite Health ScoreCard, адаптований до українського контексту в межах проєкту «Здорове робоче місце». Цей проєкт реалізує Центр розвитку громадського здоровʼя Українського католицького університету в співпраці з Україно-швейцарським проєктом «Діємо для здоров’я».

Аналіз 16 тематичних напрямів продемонстрував виразну нерівномірність їх реалізації. У середньому організації набрали 87,2 бали з 231 можливих балів, тобто реалізували лише близько 37,8% доказово обґрунтованих стратегій. Найвищий середній показник зафіксовано за модулем «Охорона праці» – 73 % від максимально можливої оцінки. Відносно високими були також показники модулів «Запобігання інфекційним захворюванням» та «Управління стресом». Найнижчі показники були характерні для компонентів, реалізація яких потребує не лише інформування працівників, а й системного організаційного планування, ресурсного забезпечення та змін робочого середовища (модулі «Предіабет та діабет», «Скринінг раку», «Харчування, холестерин, менеджмент ваги», «Сон і втома», «Захворювання опорно-рухового апарату», «Материнство на робочому місці»). Різниця між найвищим і найнижчим середнім рівнем реалізації становила 53 відсоткові пункти.

Отримані результати обґрунтовують необхідність переходу від фрагментарних заходів до комплексної системи підтримки та зміцнення здоров’я працівників, що інтегрує заходи з безпеки праці, організаційні й профілактичні втручання, підтримку здорової поведінки та зміни на рівні робочого середовища.

РОЛЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ МІЖСЕКТОРАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ТА ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Сучасні процеси трансформації системи охорони здоров'я орієнтовані на впровадження європейської парадигми «Здоров'я в усіх політиках» (Health in All Policies) та концепції «Єдине здоров'я» (One Health). У цьому контексті особливого значення набуває розробка інтегрованих міжвідомчих механізмів управління біологічними, екологічними, професійними та психосоціальними ризиками, що дозволяє забезпечити збереження людського капіталу в умовах воєнного стану. В Україні повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації, що розпочалося у лютому 2022 року, завдало глибокої, системної та довготривалої шкоди критичній цивільній інфраструктурі, національній економіці та розгалуженим медичним мережам держави. Актуальність дослідження зумовлена тим, що триваючий повномасштабний збройний конфлікт став екстремальним макроекономічним та демографічним шоком для України, який спричинив масове руйнування інфраструктури, колапс традиційних систем санітарного контролю на окупованих територіях та безпрецедентну внутрішню міграцію населення. У цих реаліях класичні, ізольовані відомчі підходи виявилися неефективними. Забезпечення стійкості суспільства вимагає синхронізації зусиль медичного, ветеринарного, екологічного, освітнього та економічного секторів державного управління.

Метою дослідження було визначити роль, ефективність та практичне значення  впровадження інноваційних моделей міжсекторальної взаємодії при розробці та реалізації державних і локальних політик громадського здоров'я в Україні на сучасному, надзвичайно складному етапі розвитку національної системи, оцінити ці інтеграційні механізми в безпрецедентних умовах триваючого військового конфлікту, використовуючи достовірні національні дані та розгорнуті регіональні статистичні показники Тернопільської області, з особливим, прискіпливим фокусом на подолання кризових явищ у сферах епідеміологічного нагляду, збереження ментального здоров'я населення та гарантування безпеки і охорони праці.

Об'єктом дослідження є багаторівнева система управління громадським здоров'ям України, яка функціонує під впливом агресивних воєнних, соціально-економічних та екологічних детермінант. Предметом дослідження визначено організаційні моделі, нормативно-правове забезпечення, форми, інструменти та практичні алгоритми міжсекторальної взаємодії державних, громадських і приватних інституцій.

У даному науковому дослідженні вперше проведено комплексний структурно-функціональний аналіз результативності імплементації парадигми One Health та програми mhGAP на рівні репрезентативного тилового макрорегіону (Тернопільської області) в умовах повномасштабної війни. Вперше систематизовано та концептуалізовано новітні екзогенні воєнні детермінанти втрат громадського здоров'я (енергетичні блекаути, масове поширення посттравматичного стресового розладу, кадровий дефіцит) та доведено їх прямий кореляційний зв'язок зі зростанням виробничого травматизму. Набуло подальшого розвитку наукове обґрунтування необхідності цифрової конвергенції відомчих баз даних для створення системи предиктивної аналітики професійних та епідеміологічних ризиків.

Традиційна, вузьковідомча та ізольована модель реагування на загрози здоров'ю населення вичерпала свій потенціал. Доведено, що лише глибока практична імплементація європейської парадигми «Здоров'я у всіх політиках» (Health in All Policies) та синхронізація зусиль медичного, екологічного, соціального та економічного секторів здатні забезпечити стійкість людського капіталу України в умовах тривалого екзистенційного виклику та безпрецедентного руйнування критичної інфраструктури.

Сучасний ландшафт біологічних загроз вимагає впровадження моделі «Єдине здоров'я» (One Health). Доведено, що купірування загроз для здоров'я неможливе зусиллями лише медичної галузі і вимагає постійної, інституціоналізованої координації між обласними Центрами контролю та профілактики хвороб, Державною службою з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, екологічними інспекціями та органами місцевого самоврядування.

THE PUBLIC HEALTH SYSTEM AND MANAGEMENT OF PHYSIOLOGICAL PREGNANCY: MODERN PARADIGMS, CHALLENGES, AND DEVELOPMENT STRATEGIES

Malanchuk L. M., Martyniuk V. М., Malanchuk A. S., Malanchuk S. L

I. Horbachevsky Ternopil National Medical University

of the Ministry of Health of Ukraine

Ternopil, Ukraine

Introduction. In the modern concept of healthcare system development, a special emphasis is placed on reorienting medical care from a curative model to a preventive one. From a public health perspective, the management of physiological (normal) pregnancy is viewed not as medical surveillance of a pathological process, but as a preventive strategy to ensure the health of future generations. The primary task of the state in this sector is to create conditions for the demedicalization of obstetric care, reduce the rate of unjustified hospitalizations, and ensure a positive motherhood experience.

Relevance. The relevance of this topic is driven by the urgent need to optimize the financial and human resources of the healthcare system, as well as to adapt national clinical guidelines to WHO standards. This becomes critically important under the conditions of martial law, characterized by restricted access to medical care and increased psycho-emotional stress on pregnant women.

Objective. The objective of this study is to substantiate the key organizational, socio-economic, and clinical principles of physiological pregnancy management within the public health system of Ukraine, aiming to preserve maternal and neonatal health, optimize healthcare resources, and ensure the continuity of antenatal care under the conditions of martial law.

Core Thesis Points:

·         Demedicalization & Well-being: Shifting the paradigm toward recognizing pregnancy as a natural state. The focus is placed on a woman's autonomy, mental health, and preventing unnecessary clinical interventions or polypragmasy.

·         Financial Guarantees & Access: Utilizing the NHSU's outpatient packages to ensure completely free, equal access to essential prenatal diagnostics for all women, mitigating financial barriers during wartime crisis.

·         Evidence-Based Screening: Optimizing the appointment schedule to reduce iatrogenic stress, while maintaining mandatory, high-yield screenings (preeclampsia risks, gestational diabetes, and fetal anomalies).

·         Social Determinants & Education: Addressing vulnerabilities caused by displacement and stress through "Schools of Responsible Parenthood," focusing on teaching couples to recognize clinical "red flags."

·         Digital Health Infrastructure: Leveraging the eHealth system (ESOZ) and validated mHealth applications for remote self-monitoring (blood pressure, glucose), ensuring continuity of care despite population migration.

Conclusion. Rational management of physiological pregnancy in Ukraine requires shifting the focus from intensive clinical treatment to systemic prevention, remote monitoring, and social support. Implementing these evidence-based, resource-optimized digital tools is vital to sustaining low maternal and perinatal morbidity and mortality rates under martial law.

ГАЛІТОЗ: ВІД КЛІНІЧНОГО СИНДРОМУ ДО ПРОБЛЕМИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ'Я, ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ СІМЕЙНИЙ ЛІКАР? 

Галітоз є досить поширеним явищем. За даними, наведеними в презентації, з ним стикається значна частина населення. Водночас проблема часто залишається стигматизованою: люди неохоче говорять про неприємний запах із рота, а іноді навіть не усвідомлюють його наявності. Це може негативно впливати на спілкування, самооцінку та якість життя.

Важливо розрізняти справжній галітоз і псевдогалітоз. Справжній галітоз може бути фізіологічним ‒  наприклад, після нічного сну, коли зменшується слиновиділення, — або патологічним, коли за неприємним запахом стоїть певне захворювання. При псевдогалітозі людина переконана, що має неприємний запах, але об’єктивно він не підтверджується. Окремо виділяють галітофобію ‒  стійке занепокоєння з цього приводу.

У більшості випадків причина галітозу знаходиться безпосередньо в порожнині рота. Це може бути недостатня гігієна, зубний наліт, карієс, захворювання ясен, патологія слизової оболонки, ксеростомія, тонзиліт та інші стани. Однак галітоз може бути й проявом патології інших органів і систем ‒  зокрема травного тракту, дихальної, ендокринної систем або нирок. Саме тому не варто розглядати цей симптом ізольовано.

Окремої уваги заслуговує ротова порожнина як складна біологічна система. Вона є не лише початковою ланкою травного та дихального трактів, а й важливим компонентом імунного захисту. У ній сформований складний мікробіом, а слина відіграє важливу роль у підтриманні кислотно-лужного балансу, контролі мікроорганізмів та захисті зубів і слизових оболонок. Порушення цих процесів, зокрема зменшення слиновиділення, може сприяти розвитку патологічних змін і галітозу.

Тому діагностичний пошук має бути послідовним. Окрім патології ротової порожнини та горла, необхідно враховувати захворювання носа і придаткових пазух, нижніх дихальних шляхів, стравоходу та шлунка, а також системні порушення. Характер запаху іноді може бути додатковою діагностичною підказкою, наприклад при кетоацидозі, уремії чи печінковій недостатності. Але самостійно визначити причину галітозу досить складно, тому потрібне медичне обстеження.

Що ж може зробити сімейний лікар?

Насамперед ‒  не знецінювати скаргу пацієнта, а з’ясувати можливу причину та визначити подальший маршрут. У більшості випадків необхідна консультація стоматолога. Якщо стоматологічна причина не підтверджується, сімейний лікар оцінює інші можливі чинники та за потреби направляє пацієнта до відповідного спеціаліста ‒ гастроентеролога, отоларинголога, ендокринолога, нефролога або іншого фахівця.

Лікування насамперед має бути етіологічним, тобто спрямованим на основне захворювання. Паралельно важливими залишаються базові заходи: належна гігієна порожнини рота, очищення міжзубних проміжків та язика, достатнє вживання рідини, відмова від тютюнопаління та обмеження продуктів, які можуть посилювати запах. Якщо проблема пов’язана зі стоматологічною патологією, необхідні професійна гігієна та відповідне стоматологічне лікування.

Водночас важливо застерегти пацієнта від самолікування та простого маскування симптомів. Жувальні гумки, спреї чи ополіскувачі можуть тимчасово змінити запах, але не усувають його причину. Якщо ж за галітозом стоїть системне захворювання, таке маскування може відтермінувати звернення по медичну допомогу.

Саме тут галітоз переходить із площини індивідуальної проблеми у площину громадського здоров’я. Його поширеність, вплив на якість життя, соціальне функціонування та можливий зв’язок із соматичною патологією визначають необхідність комплексного підходу.

Тому на рівні системи громадського здоров’я важливими є чотири напрями: інформування населення та зменшення стигми, міждисциплінарна взаємодія, профілактика та медико-санітарна просвіта. Зокрема, доцільним є формування чітких алгоритмів взаємодії сімейного лікаря, стоматолога та інших спеціалістів.

Отже, галітоз ‒  це не просто проблема неприємного запаху з рота. Для лікаря це може бути приводом оцінити стан ротової порожнини, виявити фактори ризику, своєчасно запідозрити захворювання інших органів і систем та правильно організувати маршрут пацієнта.

І саме сімейний лікар, який бачить пацієнта комплексно, може відіграти важливу роль у тому, щоб за, на перший погляд, незначною скаргою вчасно побачити проблему, яка потребує професійної діагностики та лікування.

МЕДИКО-САНІТАРНИЙ СТАН НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНІ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.ТА ФОРМУВАННЯ ЗАСАД НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Медико-санітарна ситуація в Галичині на зламі ХІХ–ХХ століть була вкрай несприятливою. Її формуванню сприяли перенаселення краю, масова бідність, недостатній рівень санітарного нагляду, а також відсутність елементарних знань про гігієну та профілактику захворювань серед широких верств населення.

У цей період Галичина перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Провінція була економічно відсталим, аграрним краєм, значна частина населення якого, особливо сільського, жила в умовах крайньої бідності. Соціально-економічне становище Галичини було настільки складним, що вислів «галицькі злидні» (nędza galicyjska) став усталеним поняттям для характеристики тогочасних умов життя галичан. Економічна політика австрійської влади була спрямована передусім на використання ресурсного потенціалу краю, тоді як інвестиції в його економічний і соціальний розвиток залишалися недостатніми. Низький рівень доходів населення, значні податки та недостатній розвиток соціальної й медичної інфраструктури ускладнювали розв’язання санітарно-гігієнічних проблем краю.

Основою господарства Галичини було сільське господарство, продуктивність якого була невисокою через поширення застарілих та малоефективних методів обробітку землі. Ситуацію ускладнювали нестача родючих земель і швидкі темпи приросту населення. За даними офіційних переписів у 1880 р. на території Галичини проживало 5 948 149 осіб, тоді як у 1910 р. — уже 8 025 675 осіб. За тридцять років чисельність населення зросла на 2 077 526 осіб. Край вважався одним із найбільш перенаселених регіонів Європи. Високі темпи демографічного зростання за умов обмежених економічних можливостей краю значною мірою погіршували умови життя населення краю. Поширеним явищем був голод, особливо наприкінці ХІХ століття (1871–1872, 1876, 1880 та 1889 рр.). Його причинами були аграрне перенаселення та малоземелля, часті неврожаї через погані погодні умови (повені та  посухи, які часто призводили до майже повної втрати врожаю) та хвороби рослин (картопляний фітофтороз, грибкові ураження зерна тощо). Голод та недоїдання, посилені перенаселенням і практичною відсутністю гігієни у селян, призводили до спалахів епідемій (черевного тифу, холери, дизентерії та дифтерії, особливо серед дітей) та зростання смертності. Нестача їжі та супутні хвороби спричиняли майже 50 000 смертей на рік, тому голод у Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. часто описується дослідниками як ендемічний.

Більшість українського населення краю проживала в селах та в перенаселених робітничих передмістях у складних побутових умовах, без доступу до чистої питної води та каналізації. Найменш придатними для життя, з гігієнічного погляду, були підвальні приміщення із підвищеною вологістю та майже повною відсутністю сонячного світла. Помешкання зазвичай були невеликими та переповненими, подекуди в них проживало до 20 осіб.

Важливим питанням для галицьких міст було забезпечення мешканців належним чином обладнаними системами водопостачання та каналізації. У Львові наприкінці ХІХ ст. уже була водопровідна мережа, але її  протяжність (42,6 км) була недостатньої для забезпечення водою всіх мешканців міста, тому багато містян користувалися громадськими та приватними криницями. І якщо більшість громадських криниць підтримувалася у належному санітарному стані, то приватні криниці часто були погано захищені й рідко очищалися, що сприяло поширенню інфекцій. Значно погіршувала умови життя й санітарний стан міст відсутність каналізації та системи водовідведення.

Тяжке соціально-економічне становище та погані побутові умови  негативно позначалися на стані здоров’я населення, який погіршувався важкою фізичною працею, поганим харчуванням, алкоголізмом та антисанітарією. Відсутність елементарних знань про особисту гігієну та профілактику захворювань провокували в містах і селах спалахи епідемій черевного й висипного тифу, холери, дизентерії, скарлатини, дифтерії, , корі, кашлюка тощо.

Інфекційні хвороби були однією з основних причин високої смертності. Тільки Львові від них щороку помирали близько 1000 осіб. Частка смертності від різних інфекцій у 1890–1900 рр. становила від 27,6 % до 34,3% від загальної кількості смертей. Фактично, інфекції були причиною кожного третього летального випадку в краї.

Особливо поширеним був туберкульоз, кількість смертей від якого мала стійку тенденцію до зростання. Лише у Львові впродовж 1891–1901 рр. смертність від туберкульозу зросла від 37,7 випадків на 10 000 осіб у 1891 р. до 63,8 – у 1901р. Частка смертності від туберкульозу становила від 17,5 % до 25,5% від загальної кількості смертей. По суті, він спричиняв кожну п'яту, а в деякі роки кожну четверту смерть серед мешканців міста. Від 76 до 85 % смертей спричиняв легеневий туберкульоз. Найчастіше від нього помирали поденні працівники (40,3%), ремісники (19,7%) та безробітні (11,1%), тобто представники найбільш незахищених верств населення, що було безпосередньо пов’язано з важкими умовами праці, бідністю, перенаселеністю та незадовільним санітарно-гігієнічним станом житла.

Болючою проблемою була висока дитяча смертність. Рівень смертності немовлят у Галичині на зламі ХІХ–ХХ ст. сягав 22,9 %, тоді як у країнах Північної Європи він не перевищував 13 %. Погані побутові умови та відсутність медичної опіки мали катастрофічні наслідки. Упродовж 1891 – 1901 рр. в Галичині  народилося 2 763 163 дітей. З них померло: у віці до 1 місяця –  274 968 немовлят; у віці до 1 року – 677 968. Фактично, кожен третій малюк помирав, не доживши до одного року.

Загальний нагляд за санітарним станом у Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. здійснювали Галицький крайовий сейм та Крайова санітарна рада, а на місцях (у повітах) – повітові ради та повітові лікарі. Функціонувала мережа приватних та загальних (державних) шпиталів. 6 січня 1875 р. Крайовий сейм прийняв акт про безкоштовне лікування бідних. Та, хоча загальний рівень медичної опіки в Австро-Угорщині був вищим, ніж у сусідніх країнах, офіційна австрійська система охорони здоров’я була малодоступною для більшості українського населення Галичини. Кількість лікарень та амбулаторій була недостатньою, гостро відчувалася нестача лікарів. Домінування приватної практики робило медичну допомогу фінансово недоступною для селян. Отже, більшість українського населення була фактично позбавлена не лише професійної медичної допомоги, але й належного санітарного нагляду.

Усі ці чинники засвідчили системну кризу охорони здоров’я в краї та зумовлювали гостру потребу у створенні національної, доступної для населення моделі громадського здоров’я. За таких умов українські лікарі активізували професійну й громадську діяльність, спрямовану на санітарну просвіту та організацію медичної допомоги. Її результатом стало формування першої національної концепції громадського здоров’я д-ра Є. Озаркевича, що ґрунтувалася на поєднанні наукових знань, доступної медичної допомоги та санітарної просвіти населення.

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО ПІДТРИМКИ ГРУДНОГО ВИГОДОВУВАННЯ: ВІД ВИЯВЛЕННЯ БАР'ЄРІВ ДО МІЖСЕКТОРАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Грудне вигодовування є важливим чинником збереження здоров'я матері й дитини та одним із напрямів громадського здоров'я. Його успішність визначається комплексом взаємопов'язаних чинників, які виходять за межі індивідуального рішення жінки та безпосереднього надання медичної допомоги: доступністю професійного консультування, підготовленістю медичних працівників, підтримкою сім'ї, соціальним оточенням, а також узгодженістю дій фахівців і безперервністю супроводу. Ефективність підтримки підвищується при поєднанні втручань у системі охорони здоров'я, сімейному та громадському середовищах, що обґрунтовує доцільність розгляду підтримки грудного вигодовування як комплексного напряму, який потребує системного та міжсекторального підходу.

Клінічний ефект грудного вигодовування виходить далеко за межі періоду немовляти: воно знижує ризик дитячих інфекцій, ожиріння та діабету в дорослому віці. Цей ефект досягається лише за одночасної, узгодженої дії кількох сфер життя жінки родини, охорони здоров'я і соціального середовища, що й обґрунтовує потребу розглядати підтримку грудного вигодовування як процес, який потребує системної міжсекторальної взаємодії.

Правові підстави для міжсекторальної взаємодії в Україні існують, проте узгодженої системи не утворюють. Закон «Про систему громадського здоров'я» № 2573-IX декларує міжвідомчу співпрацю як принцип, не описуючи механізму обміну відомостями. Закон «Про соціальні послуги» № 2671-VIII дає соціальним службам доступ до закладів охорони здоров'я й освіти, але не пояснює, звідки береться інформація про сім'ю. Закон «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування» № 2168-VIII запроваджує інститут сімейного лікаря без зв'язку із соціальною службою. Закон «Про захист персональних даних» № 2297-VI вимагає згоди на передавання відомостей, не визначаючи стандартизованого механізму її отримання.

За результатами опитування матерів встановлено низку проблем, пов'язаних із практикою та організацією підтримки грудного вигодовування: виключне грудне вигодовування практикували лише 42,1 відсотка опитаних, отримана під час вагітності інформація не завжди супроводжувалася належною професійною підтримкою після народження дитини, а рекомендації щодо догодовування за відсутності медичних показань залишалися поширеними. Результати засвідчили невідповідність між потребами жінок та наявним рівнем організації професійної підтримки грудного вигодовування.

Дослідження серед медичних працівників доповнило ці результати з позиції фахівців, залучених до надання допомоги. Регулярне консультування з питань грудного вигодовування здійснювала лише третина лікарів, а спеціалізоване навчання пройшли менш ніж половина з них; серед організаційних обмежень визначено недостатність часу для консультування, обмежене забезпечення методичними матеріалами та недостатню взаємодію з консультантами з лактації. Медичні працівники пов'язували труднощі підтримки грудного вигодовування також із соціокультурними чинниками, недостатньою поінформованістю матерів та підтримкою з боку сім'ї.

Масштаб цієї прогалини підтверджують і популяційні дані: за результатами обстеження домогосподарств у Києві, Львові та Одесі ранній контакт із грудьми мають 65 відсотків дітей, тоді як виключне грудне вигодовування до півроку зберігають лише 51 відсоток. Розрив зберігається, оскільки кожен заклад веде власну документацію без доступу до того, що вже зафіксовано на попередньому етапі супроводу.

Узагальнення результатів цих досліджень засвідчує багаторівневий характер проблеми. Виявлені бар'єри стосуються одночасно жінки та її найближчого оточення, професійної діяльності медичних працівників, організації медичної допомоги й взаємодії з іншими суб'єктами. Відповідно, подолання цих бар'єрів потребує переходу до системної підтримки на рівні громади, що виходить за межі підвищення поінформованості матерів чи вдосконалення роботи окремих медичних працівників.

Аналіз інформаційно-комунікаційних аспектів такої підтримки показав, що супровід жінки й дитини потенційно охоплює пологовий стаціонар, первинну медичну допомогу, консультанта з лактації та, за наявності відповідних потреб, соціальні служби, тоді як освітній сектор виконує забезпечувальну функцію через підготовку фахівців. Взаємодія між цими складовими залишається фрагментарною: основними прогалинами є відсутність стандартизованого механізму передавання необхідної інформації, узгодженої маршрутизації, зворотного зв'язку, спільних індикаторів моніторингу та визначеного суб'єкта координації на рівні територіальної громади.

На шляху жінки й дитини ці розриви виникають послідовно на кожній ланці. У пологовому будинку практику визначає протокол «Десять кроків до успішного грудного вигодовування», проте дослідження фіксують систематичні порушення саме цих кроків. При переході до сімейного лікаря обмінна карта передає лише фінальний статус вигодовування, а електронна система охорони здоров'я (ЕСОЗ) не виходить за межі галузі. Технологія ведення випадку дозволяє соціальній службі координувати міжвідомчу допомогу сім'ї, але на потреби грудного вигодовування поки не поширюється. Освітній сектор долучається лише опосередковано — через підготовку фахівців, а не через обмін відомостями про конкретну дитину. Жодна з цих ланок окремо не є критичною, але разом вони формують маршрут, де наступний етап може не отримати інформації про попередній.

Типовість цього розриву підтверджує й міжнародний досвід. У Великій Британії паперова «книжка здоров'я дитини» на руках у матері не замінює спільної системи запису, і розрив між акушеркою та медичною сестрою зберігається. У Нідерландах, навпаки, єдиний електронний файл на кожну дитину віком від 0 до 19 років розв'язує проблему доступу до інформації, хоча й не гарантує координації дій. Порівняльні дослідження у країнах різного рівня доходу та огляд Світового банку свідчать, що міжгалузева координація є наскрізним чинником успіху: спільні індикатори, бюджетування, відповідальний координатор. Українська нормативна база не визначає жодного з цих елементів координації.

Для систематизації механізмів такої взаємодії визначено вісім функцій інформаційно-комунікаційного забезпечення: інформаційну, комунікаційну, координаційну, маршрутизаційну, зворотного зв'язку, моніторингово-аналітичну, освітньо-комунікаційну та нормативно-захисну.

На основі визначених функцій обґрунтовано базову модель інформаційно-комунікаційного забезпечення міжсекторальної взаємодії у підтримці грудного вигодовування на рівні територіальної громади. Її ключовим елементом є перехід від односпрямованого передавання інформації до безперервного циклу: виявлення та фіксація потреби — направлення до відповідного фахівця або служби — підтвердження отримання інформації — надання необхідної допомоги — зворотний зв'язок щодо її результатів — корекція подальшого супроводу.

Функцію координації на рівні громади доцільно покласти на професіонала з громадського здоров'я, який узгоджує взаємодію залучених суб'єктів, організовує маршрутизацію та зворотний зв'язок, виявляє інформаційно-комунікаційні розриви й здійснює моніторинг функціонування системи.

Проведені дослідження засвідчили, що бар'єри підтримки грудного вигодовування формуються на індивідуальному, професійному, організаційному та соціальному рівнях, що обґрунтовує необхідність системного підходу до їх подолання. Перспективним напрямом є зміцнення міжсекторальної взаємодії на рівні територіальної громади із забезпеченням узгодженої маршрутизації, стандартизованого інформаційного обміну, зворотного зв'язку, міжпрофесійної підготовки та спільного моніторингу; координація цих процесів професіоналом з громадського здоров'я може сприяти переходу від фрагментарних заходів до безперервної системи підтримки жінки й дитини.

КОМПЕТЕНТНІСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ

СІМЕЙНИХ ЛІКАРІВ З ПИТАНЬ ІНФЕКЦІЙ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ: АНАЛІЗ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ РЕКОМЕНДАЦІЙ ВООЗ

Сучасні підходи Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щодо інфекцій, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), передбачають комплексний підхід, що поєднує профілактику, виявлення, діагностику, лікування, ведення статевих партнерів та подальший супровід пацієнта. Концептуальні засади такого підходу визначені у «Глобальних стратегіях сектору охорони здоров’я щодо ВІЛ, вірусних гепатитів та інфекцій, що передаються статевим шляхом, на період 2022–2030 років», які передбачають розвиток інтегрованих, доказових і людино-орієнтованих послуг у межах первинної медичної допомоги та універсального охоплення послугами охорони здоров’я. Реалізація такої моделі безпосередньо залежить від професійної готовності лікарів і потребує послідовного формування відповідних компетентностей на різних етапах медичної освіти. Це актуалізує питання наступності формування відповідних компетентностей на етапі спеціалізованої підготовки лікарів загальної практики – сімейної медицини.

Метою дослідження стала оцінка відповідності компетентностей з питань ІПСШ, передбачених підготовкою сімейних лікарів, сучасним підходам ВООЗ до інтегрованого ведення ІПСШ та визначення наступності їх формування від додипломного рівня до інтернатури.

Дослідження проведено із застосуванням контент-аналізу, порівняльного та структурно-логічного методів у два взаємопов’язані етапи. На першому етапі узагальнено результати проведеного раніше аналізу додипломної підготовки майбутніх лікарів з питань ІПСШ, який охопив освітньо-професійні програми 32 закладів вищої освіти (ЗВО) України за спеціальністю «Медицина» та поглиблений контент-аналіз робочих програм і силабусів дисципліни «Дерматологія, венерологія» 15 ЗВО. На другому етапі проведено контент-аналіз Примірної програми підготовки в інтернатурі за спеціальністю «Загальна практика–сімейна медицина» та порівняльний аналіз п’яти відповідних програм ЗВО України.

Аналіз додипломного рівня засвідчив переважання нозологічно орієнтованої моделі підготовки, у якій основна увага приділяється окремим інфекціям, їх клінічним проявам і лабораторній діагностиці, тоді як профілактичні, психосоціальні, консультативні та пацієнт-орієнтовані компоненти представлені менш системно. Зіставлення з референтною рамкою ВООЗ продемонструвало найбільш чітку представленість у Примірній програмі профілактично-консультативного, клініко-діагностичного, лабораторно-діагностичного та лікувально-організаційного компонентів. Таким чином, підготовка сімейного лікаря передбачає його участь на послідовних етапах допомоги пацієнту з ІПСШ – від профілактичного консультування та первинної діагностики до амбулаторного лікування і маршрутизації. Порівняльний аналіз п’яти програм ЗВО засвідчив високий ступінь відтворення компетентнісного змісту Примірної програми. У них збережено основне функціональне ядро підготовки з питань ІПСШ, яке охоплює профілактичне консультування, клінічні та лабораторно-діагностичні навички, амбулаторне лікування і маршрутизацію пацієнтів. Зіставлення результатів двох етапів дозволило простежити тенденцію до освітньої наступності: переважно нозологічно та клініко-діагностично орієнтований зміст додипломної підготовки на етапі інтернатури доповнюється практичними функціями, необхідними для ведення пацієнтів на рівні первинної медичної допомоги.  

Підготовка сімейних лікарів з питань ІПСШ характеризується практичною спрямованістю та забезпечує формування основного комплексу компетентностей щодо профілактичного консультування, клінічної й лабораторної діагностики, амбулаторного лікування та маршрутизації пацієнтів.

Водночас відповідно до сучасних підходів ВООЗ потребують чіткішої операціоналізації структурований сексуальний анамнез, виявлення безсимптомних ІПСШ і ведення статевих партнерів, а людино-орієнтовані та комунікативні принципи – конкретизації у контексті ІПСШ.

ВПРОВАДЖЕННЯ ЗАХОДІВ ПЕРВИННОЇ ПРОФІЛАКТИКИ РАКУ, РОЗРОБЛЕНИХ З УРАХУВАННЯМ КРАЩИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАКТИК

Семенов В.В., Крячкова Л.В., Устимчук О.В.
Дніпровський державний медичний університет
 

Онкологічні захворювання залишаються вагомою проблемою громадського здоров’я. У доповіді наведено дані, за якими смертність від новоутворень усіх локалізацій в Україні у 2018–2020 роках становила 229 на 100 тис. населення. Це підкреслює необхідність посилення профілактичної складової протиракової політики та використання підходів, що впливають не лише на надання медичної допомоги, а й на ширше коло детермінант здоров’я.

Концептуально доповідь спирається на положення звіту Лалонда та Оттавської хартії зі зміцнення здоров’я. Звіт Лалонда розглядає здоров’я як результат взаємодії біологічних чинників, способу життя, навколишнього середовища та системи охорони здоров’я. Оттавська хартія, у свою чергу, визначає п’ять взаємопов’язаних напрямів дій: формування сприятливої політики, створення підтримуючого середовища, активізацію громад, розвиток індивідуальних навичок і переорієнтацію служб охорони здоров’я. Відповідно, ефективна первинна профілактика раку потребує міжсекторальних дій і виходить за межі традиційної клінічної моделі.

Метою доповіді було представити актуальні європейські джерела інформації та ініціативи, які можуть бути використані для підвищення ефективності первинної профілактики раку. Центральне місце відведено п’ятому виданню Європейського кодексу проти раку — набору з 14 рекомендацій, сформованих на основі сучасних наукових даних щодо поведінкових факторів, впливів навколишнього середовища та медичних втручань.

Рекомендації Європейського кодексу охоплюють основні модифіковані фактори ризику та профілактичні втручання: відмову від куріння й уникнення пасивного куріння; контроль надмірної маси тіла; достатню фізичну активність; здорове харчування; обмеження вживання алкоголю; підтримку грудного вигодовування; захист від надмірного сонячного опромінення; запобігання впливу канцерогенів на робочому місці; зменшення впливу радону в приміщеннях і забруднення повітря; профілактику інфекцій, асоційованих із раком; виважене застосування замісної гормональної терапії; участь у організованих програмах скринінгу раку. Таким чином, Кодекс може бути використаний не лише як джерело рекомендацій для населення, а й як зручна рамка для планування комунікаційних, освітніх і політичних заходів у сфері профілактики.

АНАЛІЗ ПОВЕДІНКОВИХ ЧИННИКІВ РИЗИКУ АСОЦІЙОВАНИХ ІЗ СЕКСУАЛЬНИМИ ДИСФУНКЦІЯМИ У ЧОЛОВІКІВ

Сексуальне здоров’я є невід’ємною складовою фізичного, психічного та соціального благополуччя людини. Актуальність проблеми сексуальних дисфункцій зумовлена їх негативним впливом на якість життя чоловіків, їхніх партнерів і родин, а також значним соціально-економічним тягарем. Зокрема, сексуальні порушення можуть негативно позначатися на демографічних процесах, спричиняти зниження працездатності та потребувати тривалого лікування. Це підкреслює необхідність удосконалення профілактичних заходів, спрямованих на попередження сексуальних дисфункцій. Водночас нині недостатньо комплексних досліджень, присвячених визначенню ролі індивідуальних чинників способу життя у формуванні сексуальних дисфункцій у чоловіків.

Тому метою роботи було проаналізувати взаємозв’язок між поведінковими чинниками та сексуальними дисфункціями у чоловіків.

Проведено аналітичне ретроспективне дослідження за участю 602 чоловіків, з яких 402 пацієнти мали сексуальні дисфункції та 200 чоловіків без таких порушень становили контрольну групу. Для оцінювання медико-соціальних характеристик та особливостей способу життя використовували розроблений опитувальник, який передбачав аналіз поширеності тютюнокуріння, характеру вживання алкоголю та наркотичних речовин, рівня фізичної активності, режиму харчування та споживання рідини. Рівень вживання алкоголю оцінювали відповідно до рекомендацій Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я. Для встановлення характеру асоціацій між досліджуваними поведінковими чинниками та сексуальними дисфункціями визначали відношення шансів (OR) та 95% довірчі інтервали (95% CI).

Одним із найбільш виражених поведінкових чинників, асоційованих із сексуальними дисфункціями, виявилося тютюнокуріння. У групі чоловіків із сексуальними дисфункціями лише 33,6% ніколи не курили, тоді як у контрольній групі таких чоловіків було 84,0% (р<0,001). Досвід куріння мали 66,4% пацієнтів основної групи, причому 31,3% продовжували курити на момент проведення дослідження. Серед чоловіків, які курили або курять, стаж понад 5 років мали 76,0% представників основної групи проти 50,0% контрольної, а споживання понад 10 сигарет на добу відзначалося відповідно у 73,0% та 31,3% осіб (р<0,001). Сам факт куріння був пов’язаний із суттєвим підвищенням шансів сексуальної дисфункції (OR=10,38; 95% CI: 6,75-15,98). Для тривалості куріння понад 5 років OR становило 11,73 (95% CI: 6,79-20,27), а для інтенсивності понад 10 сигарет на добу - 5,96 (95% CI: 2,69–13,19; у всіх випадках р<0,001).

Виражені асоціації встановлено також між характером вживання алкоголю та сексуальними дисфункціями. Частка чоловіків, які не вживали алкоголь або робили це не частіше одного разу на місяць, становила 38,1% в основній групі та 94,0% у контрольній (р<0,001). Ризиковане вживання алкоголю, визначене як 2-4 рази на місяць, спостерігалося відповідно у 47,0% та 6,0% чоловіків. Небезпечне вживання - 2-3 рази на тиждень і частіше - було характерним для 14,9% чоловіків із сексуальними дисфункціями, тоді як у контрольній групі таких осіб не було. Ризиковане вживання алкоголю асоціювалося із 25,5-разовим підвищенням шансів сексуальної дисфункції (OR=25,50; 95% CI: 13,75-47,27), а небезпечне - із ще вищими шансами (OR=70,83; 95% CI: 4,36-1151,73; р<0,001). Аналіз кількості алкоголю, спожитого за один епізод, також виявив статистично значущі міжгрупові відмінності (р<0,001). Вживання 2-3 стандартних доз асоціювалося з підвищенням шансів сексуальної дисфункції (OR=3,34; 95% CI: 2,22-5,02), а споживання 4-6 і більше доз -із значно вищими шансами (OR=26,45; 95% CI: 6,43-108,79).

Найбільш виражена асоціація була виявлена щодо досвіду вживання наркотичних речовин. У контрольній групі таких респондентів не було, тоді як серед чоловіків із сексуальними дисфункціями відповідний досвід мали 11,4% осіб: 9,2% зазначили, що пробували наркотичні речовини, а 2,2% повідомили про епізодичне вживання. Наявність такого досвіду асоціювалася із суттєвим підвищенням шансів сексуальної дисфункції (OR=52,30; 95% CI: 3,21-853,30; р<0,001).

Аналіз інших компонентів способу життя також продемонстрував статистично значущі асоціації. Недостатнє споживання рідини (<1,5 л/добу) було пов’язане з підвищенням шансів сексуальних дисфункцій (OR=4,30; 95% CI: 3,00-6,16; р<0,001), як і нерегулярне харчування — менше трьох прийомів їжі на добу (OR=4,22; 95% CI: 2,13-8,36; р<0,001). Водночас систематичні фізичні вправи практикували лише 15,9% чоловіків основної групи проти 64,0% контрольної. Відсутність фізичної активності спостерігалася відповідно у 40,3% та 3,0% чоловіків (р<0,001). Гіподинамія асоціювалася із 9,39-разовим підвищенням шансів сексуальних дисфункцій (95% CI: 6,34-13,91; р<0,001).

Таким чином, результати дослідження демонструють значне поширення модифікованих поведінкових факторів серед чоловіків із сексуальними дисфункціями та їх статистично значущі асоціації з наявністю таких порушень. Найбільш виражені асоціації встановлено для ризикованого та небезпечного вживання алкоголю, досвіду вживання наркотичних речовин, тривалого та інтенсивного тютюнокуріння, а також недостатньої фізичної активності. Додатковими чинниками, пов’язаними з підвищенням шансів сексуальних дисфункцій, були нерегулярне харчування та недостатнє споживання рідини.

Отримані результати підкреслюють важливість урахування поведінкових чинників під час оцінювання чоловіків із сексуальними дисфункціями. Включення оцінки способу життя до комплексного обстеження та проведення профілактичного консультування, спрямованого на модифікацію потенційно змінюваних факторів ризику, може бути важливою складовою комплексного підходу до профілактики та менеджменту сексуальних дисфункцій у чоловіків.

ПРОФІЛАКТИКА ДИСПЛАЗІЇ ШИЙКИ МАТКИ В УКРАЇНІ: МІЖСЕКТОРАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ СИСТЕМ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ОСВІТИ

       Дисплазія шийки матки, або цервікальна інтраепітеліальна неоплазія (CIN), залишається актуальною медико-соціальною проблемою, оскільки є одним із ключових етапів розвитку передракових змін шийки матки та може передувати формуванню інвазивного раку. Значна частина випадків дисплазії асоційована з персистуючою інфекцією онкогенними типами вірусу папіломи людини (ВПЛ). Водночас виникнення та прогресування ВПЛ-асоційованих уражень визначаються не лише біологічними особливостями інфекційного процесу, а й комплексом поведінкових, соціальних, репродуктивних, інформаційних та організаційних факторів. Це обумовлює необхідність розглядати профілактику дисплазії шийки матки не виключно як завдання гінекологічної служби, а як складову комплексної системи громадського здоров’я.

       Профілактика цервікальної інтраепітеліальної неоплазії передбачає поєднання первинних, вторинних і, за необхідності, третинних профілактичних заходів. До первинної профілактики належать попередження інфікування ВПЛ, вакцинація проти ВПЛ, формування безпечної сексуальної поведінки, підвищення рівня санітарно-просвітницької та медичної грамотності населення. Вторинна профілактика передбачає організацію систематичного цервікального скринінгу, своєчасне виявлення передракових змін, проведення необхідної діагностики та забезпечення належного маршруту пацієнтки. Третинна профілактика спрямована на попередження прогресування вже виявлених патологічних змін, виникнення рецидивів та переходу передракової патології в інвазивний процес.

       Особливого значення у формуванні ефективної системи первинної профілактики набуває освітній компонент. Формування знань про ВПЛ, шляхи його передачі, можливі наслідки персистуючої інфекції, значення вакцинації та необхідність регулярного профілактичного обстеження має розпочинатися до виникнення факторів високого ризику. Саме тому система освіти може розглядатися як важливий ресурс громадського здоров’я, здатний забезпечити формування відповідальної поведінки та профілактичної культури серед молоді. Водночас освітні заходи повинні бути науково обґрунтованими, віково адаптованими, етично коректними та інтегрованими з можливостями системи охорони здоров’я.

       Міжсекторальна взаємодія передбачає координацію діяльності закладів охорони здоров’я, закладів загальної середньої та вищої освіти, органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, професійних медичних спільнот і засобів масової інформації. Такий підхід дозволяє перейти від фрагментарних інформаційних кампаній до системної профілактичної моделі, у межах якої освітні установи забезпечують формування знань і навичок, а система охорони здоров’я — доступність вакцинації, консультування, скринінгу, діагностики та лікування виявленої патології.

       Одним із ключових напрямів міжсекторальної взаємодії є підвищення обізнаності населення щодо ВПЛ та профілактики раку шийки матки. Недостатній рівень поінформованості може сприяти поширенню міфів щодо ВПЛ, вакцинації та гінекологічного скринінгу, формувати страх перед медичними процедурами та знижувати прихильність до профілактичних заходів. Тому освітні програми мають включати достовірну інформацію про фактори ризику, можливості профілактики, необхідність своєчасного звернення до лікаря та значення регулярного скринінгу. Важливим є також формування навичок критичного оцінювання медичної інформації, особливо в умовах широкого поширення неперевірених відомостей у соціальних мережах та цифровому інформаційному середовищі.

       Окремий напрям становить підготовка та підвищення кваліфікації медичних працівників. Ефективність профілактичної системи значною мірою залежить від того, наскільки лікарі первинної медичної допомоги, акушери-гінекологи, онкогінекологи, педіатри, сімейні лікарі та інші фахівці володіють сучасними знаннями щодо профілактики ВПЛ-асоційованої патології. Міжсекторальна взаємодія у цьому напрямі може реалізовуватися через безперервний професійний розвиток, тематичні цикли, симуляційне та дистанційне навчання, розроблення стандартизованих освітніх матеріалів і поширення сучасних клінічних рекомендацій.

       Важливим компонентом системної профілактики є формування чіткого маршруту пацієнтки від первинного контакту із системою охорони здоров’я до проведення скринінгу, підтвердження діагнозу, лікування та подальшого спостереження. Інформаційна взаємодія між рівнями медичної допомоги, використання цифрових інструментів, належна реєстрація результатів профілактичних обстежень та контроль подальшого спостереження можуть сприяти зменшенню кількості випадків втрати пацієнток на етапах діагностичного та лікувального маршруту.

       Для України особливо актуальним є поєднання профілактичних заходів із принципами доступності та рівності в охороні здоров’я. Територіальні, соціально-економічні та інформаційні відмінності можуть впливати на можливість отримання профілактичних послуг. У зв’язку з цим міжсекторальні програми мають враховувати потреби різних груп населення, особливості міських і сільських територій, доступність медичної інфраструктури та цифрових ресурсів. Спільне планування заходів органами охорони здоров’я й освіти може забезпечити більш раціональне використання ресурсів та охоплення профілактичними програмами ширших контингентів населення.

       Перспективним напрямом є створення комплексних регіональних моделей профілактики дисплазії шийки матки, у яких будуть поєднані вакцинація проти ВПЛ, інформаційно-просвітницька робота, організований скринінг, професійна підготовка медичних працівників та система моніторингу результатів. Важливим є також визначення індикаторів ефективності таких програм: охоплення цільових груп вакцинацією, рівень поінформованості населення, охоплення скринінгом, частота виявлення передракових змін на ранніх стадіях, своєчасність направлення та дотримання пацієнтками рекомендацій щодо подальшого спостереження.

       Профілактика дисплазії шийки матки в Україні потребує переходу від переважно медичної моделі до комплексного популяційного підходу, орієнтованого на попередження факторів ризику, раннє виявлення патології та формування профілактичної культури населення. Міжсекторальна взаємодія систем охорони здоров’я та освіти створює можливості для інтеграції медичних і освітніх ресурсів, підвищення рівня медичної грамотності, розширення охоплення профілактичними заходами та покращення безперервності профілактичної допомоги. Реалізація такого підходу може стати важливим компонентом комплексної стратегії профілактики ВПЛ-асоційованих передракових захворювань шийки матки та зниження тягаря цервікальної патології в популяції.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ВИКОРИСТАННЯ НАУКОВИХ ДАНИХ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЙ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ'Я

За останні десятиліття, і особливо яскраво під час пандемії COVID-19, світ отримав безцінний досвід роботи провідних інституцій громадського здоров’я (ГЗ) ‒ ВООЗ, Європейського центру з профілактики та контролю захворювань (ECDC) і Центрів з контролю та профілактики захворювань США (CDC). Кожна з цих організацій виробила власні підходи до збору, аналізу та трансформації наукових даних у практичні рекомендації й стратегії ‒ підходи, які суттєво різняться за інституційною структурою, швидкістю реагування та механізмами ухвалення рішень, але об'єднані спільною метою: зробити політику ГЗ максимально доказовою.

Вивчення цього досвіду має не лише академічну, а й суто прикладну цінність: розуміння того, які моделі використання наукових даних виявилися ефективними, а які продемонстрували вразливість, дозволяє формувати обґрунтовані рекомендації щодо вдосконалення відповідних механізмів у нашій країні.

Порівняльний аналіз того, як провідні міжнародні та національні інституції ГЗ трансформують наукові дані у стратегічні рішення, доцільно розпочати з розгляду інституційної моделі ВООЗ. ВООЗ функціонує як наднаціональна координаційна структура, що об'єднує 194 держави-члени, і її головна особливість полягає у виробленні глобальних рекомендацій, які потім адаптуються на національному рівні. Ключовим механізмом трансформації наукових даних у рішення тут є система експертних консультативних груп ‒ зокрема Стратегічна консультативна група експертів з імунізації (SAGE) чи Надзвичайний комітет з міжнародних медико-санітарних правил, які на основі систематизованих наукових доказів надають рекомендації Генеральному директору щодо оголошення надзвичайних ситуацій у сфері ГЗ міжнародного значення. Сильною стороною цієї моделі є її глобальне охоплення й авторитетність, а вразливим місцем ‒ залежність від політичної готовності окремих держав імплементувати рекомендації, оскільки ВООЗ не має інструментів примусового впровадження власних рішень.

ECDC демонструє іншу модель ‒ регіональну, більш операційно орієнтовану. ECDC функціонує як науково-технічне агентство Європейського Союзу, основне завдання якого ‒ збоір, аналіз та поширення епідеміологічних даних між країнами-членами в режимі, максимально наближеному до реального часу. Характерною рисою цієї моделі є розвинена мережа епідеміологічного нагляду (European Surveillance System), яка дозволяє оперативно виявляти спалахи інфекційних хвороб на території Європи та координувати відповідь одразу кількох держав. На відміну від ВООЗ, ECDC не формулює глобальну політику, а забезпечує науковий супровід рішень, які ухвалюються на рівні Європейської комісії та національних урядів, що надає їй більшої операційної гнучкості, хоча й обмежує її мандат виключно європейським регіоном.

Третя модель ‒ CDC ‒ репрезентує національний рівень організації системи ГЗ з федеральними повноваженнями. Особливістю CDC є поєднання функцій наукового дослідницького центру, органу епідеміологічного нагляду та інституції, що безпосередньо формує рекомендації для системи охорони здоров'я всередині країни. CDC володіє потужною власною дослідницькою інфраструктурою, лабораторною мережею та системою раннього реагування (зокрема через Службу епідеміологічної розвідки), що дозволяє генерувати первинні наукові дані, а не лише агрегувати їх від інших джерел. Це є суттєвою відмінністю від ECDC та значною мірою від ВООЗ. Водночас досвід останніх років показав і вразливість цієї моделі ‒ ризики політизації наукових рекомендацій та залежність довіри до інституції від суспільно-політичного контексту.

Таким чином, вивчення й адаптація найкращого міжнародного досвіду використання наукових даних у формуванні політики громадського здоров'я є важливою передумовою для побудови стійкої, доказової та здатної до швидкого реагування національної системи охорони здоров'я.

СОЦІАЛЬНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ЗДОРОВ'Я ЯК ОСНОВА ДЛЯ МІЖСЕКТОРАЛЬНИХ СТРАТЕГІЧНИХ РІШЕНЬ

"Чи можемо ми побудувати здорове суспільство,

якщо єдиним інструментом залишається система охорони здоров'я?"

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, здоров'я людини лише приблизно на 10-20% залежить від якості медичної допомоги. Натомість вирішальну роль відіграють так звані соціальні детермінанти здоров'я ‒ умови, в яких люди народжуються, зростають, живуть, працюють і старіють: рівень освіти, доходи, житлові умови, доступ до якісної їжі, стан довкілля, соціальна підтримка та безпека. Це означає принципову річ: покращення показників громадського здоров'я неможливе виключно засобами системи охорони здоров'я. Найбільш ефективні рішення народжуються на перетині секторів ‒ освіти, соціального захисту, містобудування, екологічної політики, економіки.

Саме тому сьогодні дедалі актуальнішим стає підхід "Health in All Policies" (Здоров'я в усіх політиках) ‒ принцип, за яким вплив на здоров'я населення враховується під час формування рішень у будь-якій галузі державної політики, а не лише в межах МОЗ.

Наукова доказовість зв'язку між цими детермінантами і реальними показниками здоров'я населення сьогодні є досить потужною. Знаковим у цьому контексті є Marmot Review, проведений у Великій Британії, який продемонстрував існування універсального соціального градієнта здоров'я: чим нижчим є соціально-економічний статус людини, тим гіршими виявляються показники її здоров'я ‒ і ця закономірність зберігається на всіх щаблях соціальної драбини, а не лише на межі бідності. Подібні закономірності підтверджуються й даними щодо диференціації тривалості життя залежно від району проживання, рівня доходу та освіти в різних країнах світу, включно з регіональними відмінностями, які фіксуються і в Україні. Однак наявність наукових доказів сама по собі не гарантує їх врахування в державній політиці ‒ і саме тут постає питання механізмів переходу від наукових даних до реальних міжсекторальних рішень. Одним із ключових інструментів тут є концепція Health in All Policies, яка передбачає систематичне врахування впливу на здоров'я населення під час формування рішень у будь-якій галузі ‒ транспортній, містобудівній, освітній, економічній, ‒ а не лише в межах повноважень МОЗ. Практичним інструментом реалізації цього принципу є оцінка впливу на здоров'я (Health Impact Assessment), яка дозволяє ще на етапі проєктування політики чи інфраструктурного рішення прогнозувати його наслідки для здоров'я населення. Важливу роль відіграють також міжвідомчі координаційні механізми ‒ міжсекторальні ради та комітети громадського здоров'я, які створюють інституційний майданчик для узгодження рішень між різними секторами.

Разом із тим, реалізація міжсекторального підходу стикається з низкою системних бар'єрів. Це і так зване «силосне мислення» ‒ тенденція відомств діяти ізольовано, орієнтуючись лише на власні показники ефективності; і розбіжність горизонтів планування та критеріїв успіху в різних секторах; і брак спільних інформаційних систем та узгоджених показників моніторингу, які дозволили б відстежувати міжсекторальний вплив на здоров'я; і, зрештою, питання політичної волі та фінансування, без яких навіть найкраще наукове обґрунтування залишається лише документом на папері.

Для ефективного використання наукового потенціалу соціальних детермінант здоров'я у стратегічному управлінні необхідні: інституціоналізація міжсекторальних координаційних механізмів; розвиток спільних систем моніторингу та оцінки; активна роль наукової спільноти як посередника між дослідженнями та політичними рішеннями; а також системна комунікація наукових даних до осіб, відповідальних за формування державної політики. Таким чином, соціальні детермінанти здоров'я слід розглядати не лише як пояснювальну концепцію, а як практичний науковий інструмент, здатний стати надійною основою для прийняття зважених, ефективних і сталих міжсекторальних стратегічних рішень у сфері громадського здоров'я.

АКМЕОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ЯК ОСНОВИ ПЕРСОНАЛЬНОЇ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ

У сучасних умовах динамічних соціальних трансформацій, високих інформаційних і психоемоційних навантажень здоров’я людини є не лише фундаментальною життєвою цінністю, а й важливим ресурсом її особистісного та професійного розвитку. Сучасна концепція здорового способу життя (ЗСЖ) виходить за межі профілактики захворювань і охоплює систему цінностей, поведінкових практик, саморегуляції, фізичного та психоемоційного благополуччя, спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я. У цьому контексті акмеологічний підхід дає змогу розглядати здоров’я як ресурс розкриття потенціалу особистості, досягнення професійної зрілості, самореалізації та індивідуального «акме» − найвищого рівня особистісного й професійного розвитку.

Метою дослідження є обґрунтування ролі здорового способу життя як ресурсу особистісного та професійного розвитку людини в контексті акмеологічного підходу.

Здоровий спосіб життя являє собою динамічну систему усвідомлених цінностей, мотивацій, установок і поведінкових практик, які забезпечують підтримання фізичного, психічного та соціального благополуччя людини. Його формування залежить не лише від рівня поінформованості про фактори здоров’я, а й від здатності особистості перетворювати знання на стійкі повсякденні практики, самостійно регулювати поведінку та відповідально ставитися до власного здоров’я.

У сучасних умовах концепція ЗСЖ набуває комплексного характеру. Поряд із традиційними компонентами (раціональним харчуванням, достатньою фізичною активністю, дотриманням режиму сну та відпочинку, особистою гігієною і відмовою від поведінкових ризиків) дедалі більшого значення набувають психоемоційна саморегуляція, профілактика хронічного стресу, інформаційна гігієна, розвиток навичок подолання стресових ситуацій та підтримання балансу між професійною діяльністю і особистим життям.

Особливе місце у формуванні сучасного розуміння ЗСЖ посідає акмеологія − міждисциплінарний напрям наукового знання, що вивчає закономірності та механізми досягнення людиною найвищого рівня особистісного, професійного й творчого розвитку. Поняття «акме» пов’язане з досягненням вершини розвитку, зрілості та максимальної реалізації можливостей особистості. У цьому контексті здоров’я розглядається як важливий ресурс розкриття потенціалу людини та досягнення нею особистісної й професійної зрілості.

З позицій акмеологічного підходу здоров’я виступає не лише результатом дотримання певних правил, а динамічним ресурсом особистості, що визначає її здатність адаптуватися до змін, відновлюватися після навантажень, підтримувати працездатність і реалізовувати власний потенціал. Тому турбота про здоров’я може розглядатися як довгострокова інвестиція в життєву та професійну спроможність людини.

Важливою складовою такого підходу є здоров’язбережувальна зрілість особистості, яка виявляється у здатності усвідомлено управляти власними ресурсами, прогнозувати наслідки поведінкових рішень і своєчасно коригувати спосіб життя відповідно до індивідуальних потреб. Вона передбачає відповідальне ставлення до фізичного та психоемоційного стану, підтримання рівноваги між навантаженням і відновленням та формування довгострокових моделей поведінки, сприятливих для здоров’я.

Акмеологічний підхід також акцентує увагу на суб’єктності та саморегуляції людини. Саморегуляція проявляється у здатності управляти емоційними реакціями, контролювати рівень напруження, застосовувати конструктивні стратегії подолання стресу, планувати відновлення та підтримувати баланс між професійною діяльністю, особистим життям і соціальною активністю. Це створює передумови не лише для збереження здоров’я, а й для профілактики емоційного виснаження та професійного вигорання.

Стан здоров’я безпосередньо пов’язаний із працездатністю, продуктивністю, стійкістю до навантажень і здатністю підтримувати професійну ефективність упродовж тривалого часу. Тому здоров’язбережувальна поведінка є одним із чинників професійного довголіття, збереження трудового потенціалу та можливості подальшого професійного розвитку.

В акмеологічній перспективі турбота про здоров’я перестає бути лише виконанням зовнішніх норм і набуває характеру внутрішньо вмотивованого процесу саморозвитку та самовдосконалення. Людина свідомо формує такий спосіб життя, який створює оптимальні умови для розкриття її фізичного, психологічного, інтелектуального, творчого та професійного потенціалу. При цьому «акме» є не статичним результатом, а динамічним орієнтиром постійного розвитку відповідно до індивідуальних можливостей і життєвих цілей.

Таким чином, у акмеологічному розумінні ЗСЖ є не лише системою заходів зі збереження здоров’я, а й складовою цілеспрямованого особистісного та професійного розвитку, що сприяє збереженню ресурсів для самореалізації.

Акмеологічний підхід дозволяє розглядати здоровий спосіб життя як основу досягнення особистісної та професійної зрілості. Здоров’язбережувальна зрілість, саморегуляція та відповідальність за власне благополуччя створюють передумови для ефективної самореалізації, професійного довголіття та досягнення власного «акме».

РЕЗУЛЬТАТИ ПЕРВИННОГО ОЦІНЮВАННЯ ОСВІТНІХ ПОТРЕБ НАДАВАЧІВ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ІНТЕГРОВАНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (м. Київ, Україна)

ДНУ «Центр інноваційних технологій охорони здоров’я» ДУС (м. Київ, Україна)

Розвиток інтегрованої медичної допомоги передбачає забезпечення міжрівневої координації, безперервності маршрутів пацієнтів, ефективної командної взаємодії та орієнтованості медичних послуг на потреби пацієнта і громади. Реалізація цих підходів потребує належного рівня професійних компетентностей надавачів медичних послуг, а також системного вдосконалення їхніх знань і практичних навичок у межах безперервного професійного розвитку (БПР). Метою дослідження було визначення актуальних освітніх потреб надавачів медичних послуг та пріоритетних напрямів удосконалення компетентностей, необхідних для розвитку інтегрованої медичної допомоги.

Дослідження проведено шляхом анонімного опитування 132 надавачів медичних послуг. Оцінювалися організаційні передумови інтегрованої допомоги, участь у заходах БПР, рівень сформованості професійних компетентностей, освітні розриви, пріоритетні напрями навчання, мотивація до професійних змін та бар’єри реалізації освітніх потреб.

Встановлено, що 74,2% респондентів зазначили наявність клінічних маршрутів пацієнта у своїх закладах охорони здоров’я, а 69,7% оцінили координацію між рівнями медичної допомоги на 4-5 балів за 5-бальною шкалою. Високий рівень залученості до БПР підтверджено участю 93,9% опитаних у відповідних заходах протягом останніх 12 місяців. Найпоширенішими форматами навчання були вказані онлайн-курси, конференції та конгреси. Основними перешкодами для професійного розвитку визначено нестачу часу, на яку вказали 75,0% респондентів, і фінансові обмеження, зазначені 54,5% учасників.

Самооцінка компетентностей засвідчила достатньо високий рівень готовності до реалізації інтегрованої медичної допомоги. Найвищі оцінки отримали компетентності у комунікації з пацієнтом та його родиною, міжпрофесійній взаємодії й координації між рівнями допомоги. Водночас порівняння важливості компетентностей з їхнім поточним рівнем сформованості виявило освітні розриви, насамперед у веденні пацієнтів із коморбідними станами, використанні даних електронної системи охорони здоров’я та координації переходу пацієнтів між рівнями медичної допомоги. Серед пріоритетних освітніх напрямів найчастіше визначали доказові клінічні настанови в міждисциплінарній практиці, запобігання професійному вигоранню, забезпечення резильєнтності, міжпрофесійну взаємодію, командну роботу, клінічні маршрути пацієнта та кейс-менеджмент.

Більшість респондентів продемонструвала готовність застосовувати результати навчання у професійній діяльності. Намір використовувати нові знання з інтегрованої допомоги на 4-5 балів оцінили 82,6% опитаних, а власну здатність змінювати професійну поведінку після навчання відзначили 84,1%. Понад 5 годин на місяць для професійного навчання готові виділяти 51,5% респондентів, ще 28,8% — від 2 до 5 годин.

Отримані результати засвідчили доцільність формування програм БПР на основі системного оцінювання освітніх потреб надавачів медичних послуг. Пріоритетними напрямами їх удосконалення є міжрівнева координація, міжпрофесійна командна взаємодія, ведення пацієнтів із хронічними та коморбідними станами, використання даних електронної системи охорони здоров’я та застосування доказових клінічних підходів. Перспективним є поєднання клінічних, організаційних, комунікативних і цифрових компетентностей у гнучких форматах БПР, адаптованих до часових і фінансових можливостей медичних працівників.

Ключові слова: інтегрована медична допомога, надавачі медичних послуг, освітні потреби, безперервний професійний розвиток, професійні компетентності, міжпрофесійна взаємодія, координація медичної допомоги.

НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА «СКРИНІНГ ЗДОРОВ’Я 40+» ЯК ДІЄВИЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОФІЛАКТИЧНОГО НАПРЯМУ  ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

В Україні  з 1 січня 2026 року стартувала національна програма «Скринінг здоров’я 40+». Метою реалізації проведення скринінгів здоров'я для пацієнтів віком від 40 років, які мають підвищений ризик розвитку серцево- судинних захворювань та цукрового діабету є здійснення моніторингу стану здоров’я пацієнтів, раннє виявлення і лікування серцево-судинних захворювань та цукрового діабету, проблем ментального здоров'я, що впливатиме в перспективі на зменшення показників передчасної смертності в Україні.

За даними офіційних джерел медичної статистики серцево-судинні захворювання традиційно займають перше місце в структурі причин смертності та стійкої втрати працездатності – інвалідності. Понад 65% усіх випадків смерті припадає  на хвороби серця і судин. Нині понад 1,2 мільйона українців  живуть із цукровим діабетом. І саме після 40 років ризики розвитку серцево-судинних захворювань та цукрового діабету мають загрозливу тенденцію до стрімкого зростання. 

Невтішна ситуація і з станом ментального здоров’я нації. Прогностичні тенденції результатів наукових досліджень у сфері психічного здоров’я вражають: до 10 мільйонів українців  можуть стикнутися з ментальними проблемами – розладами психіки і поведінки.

В умовах сучасних викликів і загроз, які стоять перед системою охорони здоров’я та системою громадського здоров’я – війна, демографічна криза, міграційні процеси, загрозливі тенденції зростання захворюваності та смертності, екологічні виклики – запровадження таких профілактичних програм на державному рівні є особливо актуальним і своєчасним управлінським рішенням. 

Базовим нормативним актом, який регламентує юридичний супровід реалізації  в Україні національної програми «Скринінг здоров'я 40+» стала Постанова Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2025 р. № 1652    «Деякі питання проведення скринінгів здоров’я для осіб віком від 40 років», яка пройшла етап громадського обговорення у статусі проекту.

Проведено ґрунтовне аналітичне дослідження основних нормативно-правових документів, які регулюють  порядок реалізації національної програми «Скринінг здоров'я 40+». Визначено головну мету програми, механізми реалізації проекту щодо проведення скринінгів здоров'я для пацієнтів віком від 40 років, які мають підвищений ризик розвитку серцево-судинних захворювань та цукрового діабету, умови їх проведення.

Скринінг здоров’я — це той інструмент, який допомагає людині вчасно і усвідомлено подбати про стан свого здоров’я, а лікарю — завчасно виявити ризики. Програмою передбачено індивідуальне профілактичне консультування з наданням рекомендацій щодо змін способу життя (харчування, фізична активність, контроль маси тіла, відмова від шкідливих звичок), призначення необхідних обстежень чи лікування.

Проведено наукове обґрунтування необхідності прийняття  та впровадження програми як дієвого механізму профілактичної медицини, орієнтованої на виявлення хронічних неінфекційних захворювань, які є основними причинами смертності. Встановлені етапи реалізації програми  комплексного щорічного обстеження від анкетування учасника скринінгу здоров'я та стандартизованої оцінки ризиків до фізикального обстеження, лабораторної діагностики та консультації лікаря.

Визначено механізм державного фінансування та участі пацієнта, вимоги до закладів охорони здоров’я, способи оплати та моніторингу, а також загальну концепцію  впровадження як для пацієнтів, так і для медичних закладів. Вказані шляхи інтеграції усіх етапів проходження скринінгу в цифрову екосистему, зокрема через застосунок Дія.

Аналітичне вивчення ключових нормативно-правових документів, які регулюють  порядок реалізації національної програми «Скринінг здоров'я 40+» та наукове обґрунтування необхідності її   впровадження показало доцільність і своєчасність цього дієвого механізму профілактики.  Державна програма сприятиме ранньому виявленню серцево-судинних захворювань, цукрового діабету та проблемних питань щодо ментального здоров’я, які залишаються  основними причинами передчасної смерті та втрати працездатності.

Таким чином, вивчення і узагальнення проаналізованих у дослідженні наукових та нормативно-правових джерел інформації переконливо свідчить про особливу цінність цих інноваційних підходів стосовно скринінгу здоров’я саме у профілактичному аспекті діяльності систем охорони здоров’я та громадського здоров’я .

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДИКТОРІВ РОЗВИТКУ ЦУКРОВОГО ДІАБЕТУ 2 ТИПУ

На сучасному етапі розвитку системи громадського здоров’я України особливої ваги набуває пошук нових організаційних форм у виявленні певних захворювань та їхніх факторів ризику. Цукровий діабет ІІ типу є глобальною проблемою для охорони здоров’я в контексті впровадження ринкових механізмів. Громадське здоров’я під впливом глобальних викликів розглядається сьогодні не лише як сукупність медичних заходів, але й як комплексна система, що включає профілактику, покращення якості життя та зменшення виникнення ускладнень. Організаційні методи виявлення факторів ризику цукрового діабету II типу в системі громадського здоров’я спрямовані на ранній масовий та вибірковий скринінг населення для запобігання розвитку захворювання та його ускладнень, а також необхідність раціонального використання ресурсів закладів охорони здоров’я. Актуальність дослідження зумовлена швидкими темпами зростання даної патології та інвалідизації пацієнтів. У сучасних умовах система громадського здоров’я максимально повинна залучатись в профілактику даного захворювання та мінімалізацію економічних збитків для України. що є фундаментом стійкої системи охорони здоров’я.

Метою роботи є пошук організаційних форм виявлення факторів ризику цукрового діабету ІІ типу, обґрунтування їх використання в системі громадського здоров’я, у діяльності медичних закладів. Виявлення ключових проблем у модифікації способу життя осіб з факторами ризику виникнення цукрового діабету на рівні поліклінік та АЗПСМ, а також при наданні стаціонарної медичної допомоги.

У ході дослідження було використано комплекс наукових методів: системний аналіз нормативно-правової бази України у сфері охорони здоров’я, бібліосемантичний метод вивчення фахової літератури та сучасних публікацій у галузі охорони здоров’я. Для обробки даних застосовувалися методи логічного узагальнення, порівняльного аналізу та контент-аналізу відкритих джерел інформації щодо діяльності медичних закладів. Матеріалами дослідження послужили дані про стан захворюваності на цукровий діабет 2 типу, плани профілактичних заходів, результати соціологічних опитувань населення дільниці сімейного лікаря та протоколи лікування ЦД 2 типу згідно директивних вказівок.

В результаті дослідження були встановлені основні організаційні підходи до виявлення предикторів захворюваності населення на цукровий діабет ІІ типу.

· Анкети оцінки ризиків. Використання відкаліброваних шкал (наприклад, шкали FINDRISK) на первинній ланці медичної допомоги та під час масових акцій для швидкого виявлення осіб із високою ймовірністю розвитку діабету та інсулінорезистентністю.

·         Цільовий скринінг для виявлення факторів ризику виникнення ЦД 2 типу: обстеження пацієнтів під час їхнього звернення до сімейного лікаря з інших причин, якщо вони належать до груп ризику (вік 40 років і старше, надмірна вага, спадковість).

·      Масові інформаційно-профілактичні кампанії: Організація днів здоров'я, на яких жителі можуть безплатно виміряти рівень глюкози в крові та пройти експрес-оцінку факторів способу життя.

·      Популяційна стратегія (профілактика на рівні громади): сучасні програми із пропаганди здорового харчування та фізичної активності через освітні заклади, робочі місця та медіа для зменшення модифікованих факторів ризику.

Нами доведено, що ефективна промоція здорового способу життя та стратегія на покращення скринінгу показників здоров’я дозволяє закладам охорони здоров’я реалізовувати свої цілі та оперативні функції.

·         Висновки. Встановлено, що організаційні підходи до виявлення факторів ризику цукрового діабету ІІ типу у системі громадського здоров’я мають свою специфіку, оскільки потребують уваги зі сторони  як первинної ланки надання медичної допомоги, так і вторинної. Світова практика показує досить вагомий вплив системи громадського здоров’я у встановленні факторів ризику виникнення інсулінорезистентності та цукрового діабету ІІ типу. Оновлені сучасні програми із пропаганди здорового харчування та фізичної активності, які розроблені на основі нормативно-директивних документів МОЗ України та міжнародних протоколів профілактики, здійснюються через освітні заклади, робочі місця та медіа для зменшення модифікованих факторів ризику. Встановлений значний попит на обстеження такого плану, як рівень глюкози в крові натще, глікований гемоглобін (визначення рівня глюкози за останні 3 місяці), рівень греліну, ниркові проби тощо.

Нами доведено, що ефективна промоція здорового способу життя та стратегія на покращення скринінгу показників здоров’я дозволить пацієнтам бути вчасно інформованими про стан свого здоров’я, про наявність предикторів захворювань та запобігти виникненню такого важкого захворювання як цукровий діабет та ускладнень, пов’язаних з ним.

Виявлено тенденцію до більш вираженої цікавості своїм станом здоров’я на рівні громади.

Отже, сучасна система громадського здоров’я активно залучається у процес організації профілактичних заходів шодо встановлення факторів ризику цукрового діабету 2 типу, сприяє підвищенню зацікавленості населення своїм станом здоров’я, дозволяє проводити скринінгові заходи. Майбутнє галузі охорони здоров’я лежить у площині інтеграції промоції здоров’я з клієнтоорієнтованими маркетинговими технологіями, що в сукупності забезпечить сталий розвиток системи громадського здоров’я в Україні.

СУЧАСНИЙ СТАН МІЖВІДОМЧОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Здоров’я людей залежить далеко не тільки від роботи лікарень чи якості медичних послуг. На нього щодня впливає чимало чинників: у яких умовах ми живемо, що їмо, яку воду п'ємо, яка ситуація з екологією та які звички маємо. Саме тому ефективно дбати про громадське здоров’я можна лише тоді, коли різні державні структури працюють як один злагоджений механізм.

В Україні ця співпраця вже має під собою чінну правову основу — зокрема завдяки Закону «Про систему громадського здоров’я» та принципам концепції «Єдине здоров’я». Навіть Стратегія розвитку охорони здоров’я до 2030 року прямо вказує на міжсекторальну координацію як на один із ключових пріоритетів.

Якщо подивитися, як це влаштовано на найвищому рівні, то головним координатором дій між міністерствами є Кабінет Міністрів України. Міністерство охорони здоров'я, зі свого боку, задає вектор і формує відповідну політику. Величезний обсяг аналітичної роботи, оцінку загрози та епідеміологічний нагляд беруть на себе Центр громадського здоров’я та інші профільні заклади. Разом із тим до процесів постійно долучаються й інші відомства — у межах питань продовольчої безпеки, захисту довкілля, освіти, соцзахисту чи оборони.

Сама взаємодія охоплює доволі широкий спектр завдань. Це і швидкий обмін даними про захворюваність, і спільне реагування на надзвичайні події, і постійний контроль за якістю питної води, харчових продуктів чи безпекою на робочих місцях. Сюди ж входить профілактика хвороб, робота з ризиковими комунікаціями та наукова оцінка державних рішень. Тобто йдеться не лише про гасіння «пожеж», а й про запобігання їм.

Варто детальніше згадати підхід «Єдине здоров’я». Його суть проста: стан здоров’я людини, тваринного світу та довкілля — це єдина система. Тому й долати виклики, наприклад ті ж зоонозні інфекції, потрібно разом. Це вимагає від медиків, ветеринарів, екологів та інших фахівців спільно моніторити ситуацію, ділитися інформацією та синхронно діяти.

Серед сильних сторін нашої нинішньої системи є те, що нормативна база вже діє, а принципи «Здоров’я у всіх політиках» та «Єдине здоров’я» офіційно закріплені. Розвивається епідеміологічний нагляд, є можливість залучати науковців, місцеву владу та громадськість.

Проте є й суттєві труднощі. Найперше — це розпорошеність даних через використання несумісних між собою інформаційних систем. Крім того, відчувається різниця у ресурсах і кадрах між відомствами, іноді виникає дублювання функцій чи розмиття відповідальності. Також бракує уніфікованих алгоритмів спільного реагування та чіткої системи оцінки ефективності ухвалених рішень.

Щоб зняти ці перешкоди, нам потрібні єдині цифрові стандарти та протоколи обміну даними. У кожному спільному проєкті має бути чітко визначений головний відповідальний та співвиконавці. Хорошим практичним кроком будуть регулярні спільні тренування, сценарні навчання, формування єдиних критеріїв оцінки та постійна робота міжвідомчих експертних груп.

У перспективі ми маємо перейти від пасивного обміну звітністю до повноцінного спільного управління ризиками. Для цього важливо розбудовувати єдині цифровий простір, впроваджувати аналіз впливу будь-яких урядових рішень на здоров'я громадян та навчати фахівців міжсекторальної взаємодії. При цьому всі рішення з центру обов’язково повинні мати прямий зв'язок із регіонами та громадами, де вони втілюються на практиці.

Підсумовуючи, можна сказати, що Україна вже створила нормативний фундамент для такої співпраці. Ми рухаємося до цілісної моделі, де здоров’я враховується у всіх сферах політики. Але щоб ця система працювала беззбійно, потрібно допрацювати цифрову інтеграцію, встановити прозору відповідальність і навчитися оцінювати спільний результат.

БЕЗПЕКА ПАЦІЄНТА ТА ДІАГНОСТИЧНІ ПОМИЛКИ НА РІЗНИХ РІВНЯХ НАДАННЯ СТОМАТОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

Безпека пацієнта є одним із ключових компонентів якості медичної допомоги та пріоритетним напрямом діяльності Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). У 2024 році темою Всесвітнього дня безпеки пацієнтів стала «Покращення діагностики задля безпеки пацієнта» (Improving diagnosis for patient safety) під гаслом «Get it right, make it safe!», що підкреслює визначальну роль своєчасної та правильної діагностики у запобіганні шкоді пацієнтам. За оцінками ВООЗ, діагностичні помилки є однією з провідних причин запобіжної шкоди пацієнтам і можуть виникати на всіх етапах діагностичного процесу.

У стоматології правильний діагноз є основою ефективного лікування, оскільки захворювання зубощелепної системи часто мають схожі клінічні прояви, можуть поєднуватися із системною патологією та потребують міждисциплінарного підходу.

Діагностичні помилки можуть виникати на всіх рівнях стоматологічної допомоги.

На первинному рівні найбільш поширеними є:

• неповний збір анамнезу;

• недостатнє клінічне обстеження;

• недооцінка факторів ризику;

• неправильна інтерпретація рентгенологічних даних;

• когнітивні помилки лікаря (ефект «якоря», передчасне завершення діагностичного пошуку, підтверджувальне упередження).

На вторинному рівні діагностичні труднощі виникають у пацієнтів із поєднаною стоматологічною патологією, захворюваннями скронево-нижньощелепного суглоба, оклюзійними порушеннями, а також при необхідності взаємодії лікарів різних стоматологічних спеціальностей.

На третинному рівні основними чинниками ризику є недостатня міждисциплінарна комунікація, фрагментація лікувального процесу, недосконала маршрутизація пацієнтів та неповна передача клінічної інформації між спеціалістами.

ВООЗ наголошує, що діагностичний процес включає збір анамнезу, клінічне обстеження, призначення та інтерпретацію діагностичних досліджень, формування клінічного висновку, повідомлення діагнозу пацієнту, призначення лікування та подальший моніторинг. Помилки можуть виникати на будь-якому із цих етапів.

Для підвищення безпеки пацієнтів у стоматологічній практиці доцільно впроваджувати стандартизовані клінічні протоколи, чек-листи діагностичного процесу, цифрову фото- та рентгенологічну документацію, конусно-променеву комп'ютерну томографію за показаннями, міждисциплінарні консультації, системи підтримки клінічних рішень та безперервний професійний розвиток лікарів.

Висновки:

1. Діагностичні помилки є однією з провідних причин виникнення небажаних подій у стоматологічній практиці.

2. Більшість діагностичних помилок має багатофакторний характер і пов'язана з когнітивними, організаційними та комунікаційними чинниками.

3. Дотримання клінічних рекомендацій, використання сучасних методів візуалізації, цифрових технологій та міждисциплінарного підходу сприяє підвищенню безпеки пацієнтів і зменшенню ризику діагностичних помилок.

4. Формування культури безпеки пацієнта повинно бути одним із пріоритетних напрямів розвитку сучасної стоматології.

ДИНАМІКА ТА ТРЕНДИ ТЯГАРЯ ІШЕМІЧНОЇ ХВОРОБИ СЕРЦЯ У СВІТІ, ЄВРОПІ ТА УКРАЇНІ У 2014–2023 РОКАХ

Теренда О.А., Шульгай А.Г.

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського МОЗ України

Ішемічна хвороба серця залишається однією з найбільш значущих медико-соціальних проблем сучасної України та провідною причиною передчасної смертності населення. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у 2021 році ІХС була на першому місці за причиною смерті населення України, а стандартизований показник смертності від неї становив 662,9 випадку на 100 тис. населення. При цьому ІХС посідала перше місце як серед жінок, так і серед чоловіків.

Високе навантаження ІХС формується під впливом комплексу модифікованих і немодифікованих факторів ризику. До основних належать артеріальна гіпертензія, тютюнокуріння, нездорове харчування, недостатня фізична активність, ожиріння, цукровий діабет, надмірне вживання алкоголю та несприятливі соціально-економічні умови. ВООЗ наголошує, що значна частина серцево-судинних захворювань може бути попереджена шляхом контролю факторів ризику, раннього виявлення та своєчасного лікування. Для України актуальність проблеми посилюється демографічними та соціальними наслідками повномасштабної війни.

Аналіз динаміки DALYs при ішемічній хворобі серця у 2014–2023 рр. засвідчив істотні регіональні відмінності. Найнижчі значення показника протягом усього періоду спостереження реєструвалися у світі та Західній Європі, тоді як Центральна та особливо Східна Європа характеризувалися вищим рівнем DALYs. Найбільші значення в усі роки спостерігалися в Україні.

Для світової популяції характерними були відносна стабільність показника у 2014–2019 рр., його зниження у 2020 р. та подальше поступове зростання до 6,89 % у 2023 р. На відміну від глобальної тенденції, у Західній Європі, Центральній та Східній Європі за весь досліджуваний період відбулося зниження DALYs – відповідно на 8,3 % (r=-0,894, р<0,001), 6,4 % (r=-0,702, p=0,025) та 11,9 % (r=-0831, p=0,003). Найбільш виражене зниження серед європейських регіонів спостерігалося у Східній Європі. Як і в глобальному масштабі, так і на регіональних рівнях спостерігалося суттєве зменшення показника DALYs у 2021 році порівняно із 2019 роком. Так, для Західної Європи воно становило 6,2 %, Центральної – 17,5 % та Східної Європи – 18,3 %.

В Україні показник DALYs при ІХС зменшився з 26,52 % у 2014 р. до 23,80 % у 2023 р., що відповідає зниженню на 10,3 % (r=-0746, p=0,013). Водночас українська динаміка характеризувалася суттєвими коливаннями: після зростання у 2014-2017 рр. відбулося значне зниження у 2020-2022 рр., а у 2023 р. – помітне підвищення. Незважаючи на загальне зниження порівняно з 2014 р., у 2023 р. DALYs в Україні залишалися приблизно у 3,6 разу вищими за глобальний показник та у 3,6 разу вищими за показник Західної Європи. Таким чином, отримані дані демонструють збереження значного тягаря ІХС в Україні порівняно з іншими досліджуваними регіонами.

Смертність від ІХС у світі за досліджуваний період залишалася відносно стабільною, спостерігалося незначне зростання із 14,65 % у 2014 році до 14,82 % у 2023 році (+1,16 %). На відміну від світових тенденцій у Західній Європі, Центральній та Східній Європі за весь досліджуваний період відбулося зниження смертності – відповідно на 11,1 % (р<0,001), 4,7 %  (р=0,06) та 9,2 % (р=0,015). В Україні частка смертності від ІХС був найвищою серед усіх досліджуваних груп. У 2014 р. вона становила 48,08 %, у 2023 р. – 45,15 %, тобто за даний період зменшилася на 6,09% (р=0,028).

Загалом отримані результати свідчать про статистично значуще зниження смертності від ІХС у Західній та Східній Європі й Україні, тоді як для Центральної Європи виявлено лише тенденцію до зниження, а для глобальної популяції статистично значущого тренду не встановлено. Водночас динаміка показника характеризувалася вираженими коливаннями за досліджуваний період, зокрема різким зниженням у 2020-2021 рр. та подальшим зростанням у 2022-2023 рр.

Отримані результати свідчать про зменшення тягаря ІХС у більшості досліджуваних європейських популяцій та в Україні протягом 2014–2023 рр., однак Україна продовжувала характеризуватися найвищими абсолютними рівнями як DALYs, так і смертності серед досліджуваних груп. Це підкреслює збереження значного тягаря ІХС в Україні навіть за наявності загального низхідного тренду.

Висновок. ІХС в Україні залишається однією з ключових причин смертності, захворюваності та втрати здоров’я населення, а її профілактика і контроль мають стратегічне значення для громадського здоров’я. Висока поширеність захворювання, значна кількість нових випадків та інфарктів міокарда, наявність модифікованих факторів ризику й складні соціально-демографічні умови актуалізують необхідність подальшого вивчення динаміки смертності, DALYs, факторів ризику та регіональних особливостей тягаря ІХС в Україні. Саме комплексний аналіз цих показників може бути основою для вдосконалення профілактичних стратегій, раннього виявлення захворювання та планування ресурсів системи охорони здоров’я.

ОЖИРІННЯ ТА ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ В УКРАЇНІ: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ І ПРІОРИТЕТИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського; ДНТ «Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького»; Національний університет «Львівська політехніка»

Ожиріння є хронічним багатофакторним станом, наслідки якого впливають не лише на індивідуальне здоров’я, а й на тривалість активного життя, участь у праці та освіті, потребу в медичних і соціальних ресурсах. Для України проблема посилюється демографічними втратами, міграцією, воєнними ризиками та обмеженістю ресурсів системи охорони здоров’я. Тому ожиріння доцільно розглядати як чинник збереження людського капіталу та об’єкт міжсекторальної політики.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у 2022 р. ожиріння мали близько 16 % дорослого населення світу, тоді як віковостандартизована оцінка для України становила 23,6 %. За результатами COSI 2023–2024 надлишкову масу тіла або ожиріння мали 21,9 % семирічних дітей в Україні. Це обґрунтовує необхідність регулярного стандартизованого моніторингу та ранньої профілактики.

Вплив ожиріння на людський капітал формується через медичні, соціальні та економічні канали. Підвищення ризику неінфекційних захворювань і функціональних обмежень скорочує період повноцінної участі людини у трудовому та суспільному житті. Вагова стигма може погіршувати взаємодію з медичними працівниками, відтерміновувати звернення по допомогу та посилювати нерівність у доступі до послуг. Репродуктивні ризики слід трактувати на індивідуальному рівні, не переносячи клінічні асоціації безпосередньо на демографічну динаміку країни.

Економічний тягар охоплює прямі витрати на медичну допомогу та непрямі втрати через абсентеїзм, презентеїзм, нижчу зайнятість і передчасний вихід з ринку праці. За модельними оцінками World Obesity Federation, глобальний економічний вплив надлишкової маси тіла та ожиріння становив 1,96 трлн дол. США у 2020 р. і може досягти 4,32 трлн дол. у 2035 р. Для України пряме перенесення цих оцінок некоректне; національна модель має спиратися на власні дані про використання медичних ресурсів, тимчасову непрацездатність, зайнятість і продуктивність. Практичними пріоритетами є епіднагляд, раннє виявлення ризиків у первинній допомозі, доступ до доказового лікування, антистигматизаційна комунікація, підтримка здорового харчового середовища й фізичної активності та економічне оцінювання профілактичних програм.

Висновки:

1. Ожиріння в Україні є медико-соціальним та економічним ризиком для людського капіталу, пов’язаним із втратою здорових років життя та працездатності.

2. Політика протидії ожирінню має поєднувати епіднагляд, ранню профілактику, доступне лікування, зменшення вагової стигми та середовищні заходи.

3. Доцільним є розроблення української моделі оцінювання економічного тягаря ожиріння з урахуванням медичних витрат, зайнятості та продуктивності праці.

NEW APPROACHES TO IMPROVING THE DIAGNOSIS, TREATMENT AND PREVENTION OF CANCER USING ADVANCED IMAGING TECHNIQUES IN MEDICINE

I.Ya. Horbachevsky Ternopil National Medical University Ministry of Health of Ukraine

Ternopil, Ukraine

Cancer remains one of the leading causes of morbidity and mortality worldwide and represents a major public health challenge. Early diagnosis is one of the most important factors determining the effectiveness of cancer treatment and patient survival. Modern imaging techniques, including computed tomography (CT), magnetic resonance imaging (MRI), positron emission tomography (PET), ultrasound, endoscopic ultrasound (EUS), and hybrid imaging technologies, provide new opportunities for the early detection, characterization, staging, and monitoring of malignant diseases all ower the world. The implementation of advanced imaging techniques in Ukraine can contribute to more accurate diagnosis, personalized treatment planning, timely detection of disease progression and recurrence, and improvement of cancer prevention strategies.

The aim of this work was to analyze modern approaches to the use of advanced imaging techniques for improving the diagnosis, treatment, and prevention of cancer. The analysis was based on current scientific literature concerning the application of modern imaging technologies in oncology in Ukraine. Particular attention was paid to the diagnostic capabilities of CT, MRI, PET/CT, ultrasound, and EUS in the detection of malignant tumors at early stages. These methods enable detailed visualization of anatomical structures, identification of suspicious lesions, assessment of tumor characteristics, determination of disease extent, and detection of metastatic lesions.

Advanced imaging technologies also play an important role in treatment planning and monitoring of oncological deseases. Accurate imaging assessment allows clinicians to select an appropriate therapeutic strategy, evaluate treatment response, and detect residual or recurrent disease at an early stage. The integration of functional and anatomical imaging, as well as the development of artificial intelligence and radiomics, creates additional opportunities for more precise and personalized cancer diagnosis and management. From a public health perspective, the wider and more appropriate implementation of advanced imaging techniques may improve access to early diagnosis, reduce diagnostic delays, and contribute to the prevention of advanced-stage cancer and cancer-related mortality.

The study’s findings will contribute to: policy planning - informing national and EU-level health authorities about optimal imaging resource distribution; clinical practice - improving strategies for early detection and patient management; public health - supporting equitable cancer care through data-driven recommendations.

The implementation of advanced imaging techniques represents a promising approach to improving cancer diagnosis, treatment planning, and prevention. Modern imaging methods provide more accurate and timely detection of malignant diseases, facilitate assessment of tumor progression and treatment response, and support the development of personalized approaches to patient management.

Further integration of advanced imaging technologies, artificial intelligence, and evidence-based screening strategies into healthcare systems may contribute to earlier cancer detection, improved treatment outcomes, better quality of life, and reduction of cancer-related morbidity and mortality.

ПРАВОВІ ТА ЕТИЧНІ ОРІЄНТИРИ ДІЯЛЬНОСТІ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА В КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ: ПРАКТИКО-ОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХІД ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах воєнного стану, надзвичайних подій та інших кризових ситуацій медичний працівник змушений ухвалювати професійні рішення швидко, часто за дефіциту часу, інформації та ресурсів. Однак кризовий характер ситуації не усуває необхідності дотримання прав пацієнта, професійної етики, вимог конфіденційності та належного документування юридично значущих обставин.

Медичне право у професійній підготовці майбутніх медичних працівників доцільно розглядати не як сукупність абстрактних правових норм, а як інструмент формування безпечної професійної поведінки. Для здобувачів фахової передвищої медичної освіти особливого значення набуває здатність розпізнавати юридично значущі обставини у клінічній ситуації та обирати алгоритм дій, який одночасно відповідає інтересам пацієнта і вимогам законодавства.

Практико-орієнтований підхід до викладання медичного права пропонується будувати за моделлю: правова норма — кризова ситуація — юридичний алгоритм дій — документування — аналіз наслідків. Така модель дозволяє поєднати правові знання, клінічне мислення, етичну комунікацію та розуміння меж професійної компетенції.

У межах такого підходу доцільно використовувати ситуаційні задачі, пов’язані з наданням невідкладної допомоги непритомному пацієнтові за неможливості отримати згоду; відмовою дієздатного пацієнта від медичного втручання; захистом лікарської таємниці під час евакуації або масового надходження потерпілих; управлінськими рішеннями в умовах дефіциту ресурсів. У кожному випадку студент має не лише назвати норму закону, а й визначити практичний порядок дій медичного працівника.

Ключовими правовими орієнтирами є Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Цивільний кодекс України, Закон України «Про захист персональних даних», а також законодавство, що регулює правовий режим воєнного стану. Ці акти формують базові вимоги щодо права особи на медичну допомогу, інформованої згоди, права на інформацію про стан здоров’я, медичної таємниці та захисту персональних даних.

У кризових ситуаціях особливо важливо уникати формального підходу до інформованої згоди. Згода пацієнта має розумітися не як механічний підпис, а як результат зрозумілого інформування, добровільного рішення і належної фіксації. Винятки, пов’язані з прямою загрозою життю пацієнта та неможливістю отримати згоду, повинні застосовуватися обережно і лише за наявності передбачених законом умов.

Окремої уваги потребує лікарська таємниця. Використання клінічних випадків у навчанні, обговорення ситуацій на практиці, робота зі студентами у закладах охорони здоров’я не можуть супроводжуватися розголошенням даних, за якими можна ідентифікувати пацієнта. Це особливо актуально в умовах активного використання смартфонів, групових чатів і соціальних мереж.

Отже, правова підготовка майбутнього медичного працівника повинна бути спрямована на формування не лише знань, а й практичної готовності діяти в межах закону. Очікуваним освітнім результатом є фахівець, який розуміє права пацієнта, межі власної компетенції, вимоги професійної етики і значення належного документування.

ЕМОЦІЙНЕ ВИГОРАННЯ ТА

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ

МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ 

Згідно з даними ВООЗ, приблизно кожен десятий пацієнт зазнає тієї чи іншої шкоди під час надання медичної допомоги. І що найважливіше  ‒  більше половини таких випадків можна було б попередити! Саме тому вміння спілкуватися  ‒  це не просто «приємна бонусна навичка» чи вихованість, а реальний елемент системи безпеки.

У щоденній роботі комунікація має вигляд чіткого ланцюжка: почути люду, зрозуміти її стан, пояснити ситуацію, перевірити, чи все правильно ви зрозуміли один одного, і тільки тоді узгодити план дій. На рівні «лікар  ‒  пацієнт» це дозволяє зібрати повноцінний анамнез та врахувати очікування людини. На рівні медичної команди — це точна передача чергування, консультації та оперативне повідомлення про зміну стану пацієнта. А вже після прийому важливо переконатися, що людина чітко знає, як приймати ліки та за яких «тривожних симптомів» слід негайно кликати на допомогу. Отже, точна діагностика справді починається з точного спілкування.

Що ж відбувається, коли цей ланцюжок ламається? Медик отримує неповний анамнез, упустивши важливу деталь, пацієнт ненавмисно порушує схему прийому ліків, а при передачі зміни втрачається важливе спостереження. Як наслідок  ‒  запізніла реакція та діагностична або медикаментозна помилка. Помилка може виникнути на будь-якому етапі маршруту пацієнта.

Проте є і хороша новина: комунікативна компетентність  ‒  це не вроджений талант, а навичка, яку можна відточувати. Активне слухання дає змогу зібрати максимум даних. Структурована розмова гарантує, що ви нічого не забудете. Емпатія допомагає краще зрозуміти переживання людини, перевірка розуміння запобігає помилкам удома, а злагоджена робота в команді рятує життя в критичні моменти.

У цьому контексті показовим є наше дослідження, у якому взяли участь 97 медичних працівників (з них 80 медсестер та 17 лікарів).

Оцінюючи власні навички, близько третини респондентів зізналися, що почуваються невпевнено саме у складних емоційних ситуаціях. Найважче медикам дається спілкування з розлюченими або засмученими пацієнтами та їхніми родичами (про це зазначили 33,6%), а також повідомлення важких новин і збереження власного емоційного балансу (32,1%).

Ми також проаналізували ці дані у зв’язку з професійним вигоранням. Виявилося, що рівень емоційного виснаження у лікарів був статистично значущо вищим, ніж у медичних сестер  ‒  30 балів проти 25,5. Цікаво й те, що відчуття особистих досягнень корелювало з комунікативними навичками, хоча загальна самооцінка своєї комунікації у лікарів і медсестер виявилася майже однаковою. Тобто вигорання та комунікація  ‒  це хоч і різні речі, але вони безпосередньо впливають одне на одне.

Як перетворити ці висновки на практичні освітні рішення? У Тернопільському національному медичному університеті для студентів 4 курсу впроваджено курс «Професійна комунікація лікаря». Це не теоретичні лекції про етикет, а відпрацювання конкретних клінічних алгоритмів.

Майбутні лікарі вчаться проводити ефективні та мотиваційні консультації, працювати з кризовими емоційними станами, повідомляти важкі новини та злагоджено працювати в команді. Навчання спирається на визнані міжнародні інструменти, такі як Calgary–Cambridge, GAP-Kalamazoo, teach-back, OARS, SPIKES та ISBAR.

Адже просто знати теорію недостатньо  ‒  навичку слід сформувати. Наш підхід вибудований за схемою: знання → практика → зворотний зв’язок → рефлексія → компетентність. На практичних заняттях студенти моделюють клінічні інтерв’ю, програють сценарії зі складними або агресивними пацієнтами, тренуються повідомляти важкі новини, вирішувати конфлікти та відпрацьовують алгоритм ISBAR із обов’язковим аналізом і дебрифінгом.

Підсумовуючи, зазначу: комунікативна компетентність  ‒  це не просто другорядний додаток до медичних знань. Це реальний і дуже дієвий механізм безпеки пацієнта. Від того, як ми спілкуємося, залежить точність інформації, злагодженість команди та виконання призначень. Тому розвиток цих навичок у поєднанні з турботою про емоційний стан самих медиків має бути фундаментальною частиною сучасної медичної освіти та охорони здоров’я в цілому.

ТВОРЧІСТЬ ЯК РЕСУРС ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВʼЯ: ФІЗІОЛОГІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ СТІЙКОСТІ СУСПІЛЬСТВА І ОСОБИСТОСТІ 

Волотовська Н.В., Скуловатова О.В. 

Коли ми говоримо про здоров’я людини, особливо в умовах тривалої кризи, важливо розуміти його не лише як відсутність захворювання. Здоров’я формується у взаємодії кількох складових  -  тіла, психіки, соціальних зв’язків і середовища, а також культури та особистісних сенсів. Саме такий комплексний підхід відповідає біопсихосоціальній моделі здоров’я.

У цьому контексті творчість можна розглядати не просто як спосіб створення певного мистецького продукту. Творчість  -  це насамперед процес, у якому одночасно залучаються сприймання, увага, емоції, мислення, рух, уява та соціальна взаємодія. Тобто творча активність потенційно впливає одразу на декілька компонентів людського функціонування.

Особливо важливим це стає в умовах тривалого стресу та кризових ситуацій. Творча активність може бути пов’язана з регуляцією функціонального стану, емоційним самовираженням, відновленням відчуття контролю та агентності. А через соціальну взаємодію індивідуальний ефект може переходити на рівень спільноти  -  сприяти формуванню зв’язків, участі та відчуття приналежності.

Таким чином, можемо простежити своєрідний ланцюг: від фізіології  -  до особистої стійкості, від особистості — до громади, а від громади  -  до стійкості суспільства.

Саме на цьому перетині виникає напрям Arts & Health, або «мистецтво і здоров’я». Його зміст значно ширший, ніж традиційне поняття арттерапії. Він охоплює участь у мистецьких активностях, мистецтво в закладах охорони здоров’я, громадські мистецькі проєкти, культурну залученість та інші форми взаємодії людини з мистецтвом.

Наступним важливим етапом є перехід від Arts & Health до моделі Social Prescribing  -  соціального призначення.

Йдеться про людиноцентричний підхід, за якого медична або соціальна потреба людини може стати підставою для направлення не лише до медичної послуги, а й до відповідного ресурсу громади. Це може бути творча, культурна, соціальна або інша активність.

Логіка тут досить проста: потреба людини  -  людиноцентрична розмова — направлення до немедичного ресурсу  -  участь  -  соціальні зв’язки, активність і сенс  -  потенційний вплив на добробут.

Важливо підкреслити, що Arts on Prescription  -  це не просто «рецепт на малювання». У презентації цей підхід представлено як модель, пов’язану з людиноцентричною допомогою та використанням ресурсів громади. У багатьох програмах передбачається участь людини у громадській мистецькій активності протягом певного періоду, часто 6–12 тижнів, із можливістю групової взаємодії. Очікуваним напрямом впливу є підтримка добробуту та соціальної взаємодії.

Ці підходи вже знаходять прояв і в українському контексті. У презентації наведено приклади професійної та громадської активності у сфері Arts & Health, зокрема Summer School у Львові, Arts & Health Congress, Public Showcase, а також взаємодію митців, медиків, дослідників, освітян, політиків і громадських організацій.

Окремо варто згадати досвід UNBROKEN у Львові. Тут відновлення людини розглядається ширше, ніж лише хірургічне лікування, протезування чи фізична реабілітація. Важливими складовими є також ментальне відновлення, соціальна інтеграція та повернення людини до активного життя.

У цьому контексті використовуються арттерапія, творчі майстерні, театр, музика та спільна творчість. Тобто мистецтво стає одним із можливих компонентів шляху від травматичного досвіду до відновлення соціального функціонування та повернення людини до повноцінного життя.

Отже, творчість можна розглядати як ресурс, що поєднує індивідуальний і суспільний рівні здоров’я.

На рівні особистості вона пов’язана із саморегуляцією, активністю та добробутом. На рівні установи важливим стає створення сприятливого середовища. На рівні громади — формування соціальних зв’язків, участі та приналежності. А на рівні системи громадського здоров’я  -  розвиток профілактики та health promotion.

Тому перспективним є подальше поєднання медичних і немедичних ресурсів, розвиток програм Arts & Health та Social Prescribing, а також активніше залучення ресурсів громад.

Таким чином, творчість  -  це не лише форма самовираження чи культурна активність. У відповідному середовищі вона може бути ресурсом підтримки добробуту, соціальної взаємодії та стійкості людини й громади.

ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БАЗИ ДАНИХ ЗДВ У ПРОГНОЗУВАННІ ІНФЕКЦІЙНОЇ ЗАХВОРЮВАНОСТІ

С.І. Паламар, Т.С. Грузєва

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Своєчасне прогнозування інфекційної захворюваності є важливою складовою епідеміологічного нагляду та планування заходів громадського здоров’я. Використання великих масивів стандартизованих даних дає змогу виявляти часові та територіальні закономірності поширення інфекційних захворювань, оцінювати тенденції та формувати прогнози щодо можливої зміни епідемічної ситуації.

Інфекційні захворювання залишаються одним з важливих викликів для систем громадського здоров’я, незважаючи на значні досягнення у сфері вакцинації, епідеміологічного нагляду, діагностики та лікування. Зміни інтенсивності епідемічного процесу, виникнення спалахів, міграційні процеси, зміни охоплення профілактичними щепленнями та інші соціально-економічні й екологічні чинники зумовлюють необхідність постійного моніторингу інфекційної захворюваності та прогнозування її подальшої динаміки.

Важливим джерелом інформації для проведення порівняльного епідеміологічного аналізу є Європейська база даних «Здоров’я для всіх» Всесвітньої організації охорони здоров’я (ЄБД ЗДВ ВООЗ) . База акумулює стандартизовані показники здоров’я населення країн Європейського регіону ВООЗ та дає можливість аналізувати їх у часовій і територіальній перспективі.

База містить показники, що характеризують захворюваність та кількість нових випадків низки інфекційних захворювань. Серед них представлені туберкульоз, вірусні гепатити, гепатити А, В і С, сифіліс, гонококова інфекція, кашлюк, кір, дифтерія, правець, поліомієліт, малярія, ВІЛ-інфекція, епідемічний паротит, краснуха, вроджена краснуха, неонатальний правець та інші інфекційні патології.

Однією з переваг ЄБД ЗДВ ВООЗ є значна тривалість окремих часових рядів. Для низки інфекцій доступні дані за кілька десятиліть. Зокрема, для кору та кашлюку часові ряди охоплюють переважно 1974-2023 рр., для туберкульозу -1980-2021 рр. Тривалі часові ряди дозволяють оцінювати довгострокові тенденції, визначати періоди зростання та зниження захворюваності, а також здійснювати прогнозування.

Для дослідження доцільно використовувати показники захворюваності на 100 тис. населення, що забезпечує можливість порівняння між країнами з різною чисельністю населення. Додатково можуть аналізуватися абсолютна кількість нових випадків, темпи приросту або зниження захворюваності та співвідношення показників у різні часові періоди.

Для виявлення тенденцій можуть застосовуватися методи описової статистики, аналіз часових рядів, оцінка лінійного або нелінійного тренду, визначення темпів зміни показників. Для прогнозування перспективної захворюваності можуть бути використані методи екстраполяції часових рядів, регресійний аналіз, ковзні середні, експоненційне згладжування та ARIMA-моделі. Вибір конкретної моделі залежить від характеру динамічного ряду, його тривалості, стабільності та наявності циклічних коливань.

Важливою перевагою використання ЄБД ЗДВ ВООЗ є можливість здійснювати не лише аналіз окремої країни, але й порівнювати епідеміологічні тенденції між країнами Європейського регіону. Це створює підґрунтя для виявлення територій із несприятливою динамікою, оцінювання відмінностей у рівнях захворюваності та пошуку можливих чинників