TUBERCULOSIS AMONG MIGRANT AND VULNERABLE POPULATIONS IN BERLIN, 2018–2024: EPIDEMIOLOGICAL TRENDS AND PUBLIC HEALTH IMPLICATIONS

Dr. Lukas Herrmann

Background

Tuberculosis (TB) remains one of the most pressing infectious diseases worldwide, with considerable human and economic costs. In Berlin, TB disproportionately affects migrant and vulnerable populations. Understanding epidemiological patterns across different subgroups is crucial for tailoring prevention and care strategies.

Methods

We analyzed TB cases reported to the Tuberculosis Center at the Public Health Office in Berlin-Lichtenberg between 2018 and 2024. Data were extracted from OctoWare®T, an electronic health management system used for documentation, administration, and evaluation. Annual prevalence was calculated based on the Center’s registry.

Results

In Berlin, case numbers fluctuated between 2018 and 2024, ranging from 394 cases in 2018 to 314 in 2024, with a temporary peak of 351 cases in 2023.
Out of the 314 cases in 2024, the largest number of cases is from Germany (69). Other notable countries include Ukraine (40), India (26), Poland (19) and Vietnam (20). Additional countries with significant numbers are Afghanistan (13), Turkey (12) and Georgia (7)
In between March 2024 and October 2024 at the Tegel arrival center, 13 Ukrainian TB cases were identified.
10 through §36 IfSG screening, 2 with known TB at entry, 1 incidental; 9 infectious and 3 MDR. Among 3,400 screened individuals, 11 additional TB cases were detected. 

Conclusions

TB in Berlin remains concentrated in migrant and marginalized groups. This data reveals a diverse range of backgrounds among those affected, which is crucial for tailoring public health strategies and policies to effectively address tuberculosis in Berlin's multicultural population. Public health interventions should include targeted outreach, multilingual information materials, culturally adapted health services, collaboration with shelters, and screening policies for high-risk settings such as student housing. Policymakers may consider mandatory TB screening or certification for certain groups to reduce transmission and improve care equity.

VALUING WHAT MATTERS: PATIENT-CENTRED INSIGHTS ON PROSTHETICS

Authors: Yevgen Bogodistov & Yuriy Zavidnyuk

Summary of the presentation

Introduction 

In Ukraine, patients requiring lower-limb prosthetics currently have the opportunity to select  from a range of available options, partially funded by the state. The selection is influenced by  several  attributes,  such  as  the  country  of  manufacture,  distance  to  maintenance  facilities,  functionality, and installation time. Beyond these technical considerations, patients’ decisions  are  shaped  by  advice  from  family  and  friends,  social  media  content,  and  the  aesthetic  appearance of the prosthetics, which in turn affects self-perception and confidence. 

Despite the growing availability of prosthetic solutions, there remains limited understanding of  how patients actually prioritise these diverse factors. Specifically, it is unclear whether design  outweighs  waiting  time,  or  whether  the  perceived  credibility  of  social  media  influences  decisions more than direct experience with functionality. 

Research Question 

To address this knowledge gap, our research poses the central question: “What is the value of  different aspects associated with a lower-limb prosthetic?” 

We employ the methodology of a Discrete Choice Experiment (DCE) to investigate. DCE is  particularly suited to multi-attribute products and enables researchers to estimate how patients  trade off between competing characteristics. It combines the control of an experiment with the  depth of a survey, offering nuanced insights into preferences and priorities. 

Methodology 

In  the  experiment,  participants  are  repeatedly  presented  with  two  prosthetic  options,  each  differing in selected attributes. By making a choice, the participant indirectly reveals which  attributes they value most. Each participant is expected to complete twelve decision tasks. 

The planned full study will involve 250 patients in Ternopil, following a pre-test phase. Data  will  be  analysed  using  logistic  regression  to  estimate  the  relative  importance  of  different  prosthetic attributes. 

Experimental Design 

The attributes under investigation include: 

• Country of Manufacture. Levels: EU, Turkey/India/China, US, Canada/UK. 

• Usage Instructions. Levels: video tutorials, one-day seminars at rehabilitation clinics, or pre-installation preparation at home. 

• Distance to Maintenance Location. Levels: under 100 km (within Ukraine), 101–300 km  (within Ukraine), or abroad (e.g. in the EU). 

• Manufacturing and Waiting Time. Levels: ranging from 1 to more than 5 months. 

• Design. Levels: from classical forms to more personalised styles, such as painted or symbolic elements, logos, or colourful features.  

• Information Source. Levels: recommendations from friends, user feedback on social  media, direct information from manufacturers’ websites, or advertising. 

Anticipated Outcomes 

• Through this research, we aim to: 

• Identify  patient  priorities  –  determining  the  relative  weight  patients  assign  to  each  attribute. 

• Support manufacturers – by providing evidence-based insights into consumer needs, guiding production strategies and design improvements. 

• Inform policymakers – with data that can enhance state funding and support schemes, ensuring resources are directed towards aspects most valued by patients. 

• Contribute to regulation – by clarifying which information sources patients trust most, thereby shaping communication standards and reducing misinformation. 

• Improve patient experience – by ensuring prosthetics are not only functional, but also  aligned with patients’ psychological, social, and aesthetic needs. 

Conclusion 

This  study  highlights  the  importance  of  understanding  prosthetic  users  as  active  decision- makers, rather than passive recipients of technology. By applying DCE to this context, we  expect to generate valuable insights into how patients balance technical, social, and emotional  aspects  of  prosthetic  care.  The  results  will  have  practical  implications  for  manufacturers,  policymakers,  and  healthcare  providers,  ultimately  ensuring  that  prosthetic  provision  in  Ukraine becomes more responsive to patients’ lived realities.

ЕКОСИСТЕМА ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ: ПОГЛЯД НА ПИТАННЯ

 Миронюк І.С., Слабкий Г.О., Брич В.В.

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Мета – представити погляд на поняття «екосистема громадського здоров’я» в національному контексті та визначити імовірний перелік структурних компонентів (акторів) екосистеми громадського здоров’я в Україні та стан їх взаємодії.

Результати та їх обговорення. На наш погляд, визначення поняття «екосистема громадського здоров’я» могло б бути розглянуте в наступній редакції: «екосистема громадського здоров’я - це динамічна система, де взаємодіють інституції, ресурси, спільноти й технології з метою збереження та зміцнення здоров’я населення». Звичайно, дане визначення не можна вважати вичерпним. Так, не усі можливі види структурних складових даної системи перераховані, не відображені види взаємодії і не окреслено середовище. Крім того, не враховано національний контекст і, можливо, потреби в цьому немає. Це все питання для дискусії у фаховому середовищі з широким залученням усіх стейкголдерів. Але ми і не ставили за мету представити кінцевий варіант визначення даної дефініції. Ми пропонуємо до обговорення перелік складових екосистеми громадського здоров’я в Україні. Це структурні компоненти (актори), яких необхідно щонайменше десять (державні інституції; місцеве самоврядування/територіальні громади; структури первинної ланки медичної допомоги населенню; спеціалізована та високоспеціалізована медична допомога; громадські організації та НУО; міжнародні організації та донори; приватний сектор/бізнес; освітні й наукові установи; медіа та комунікаційні майданчики; громадяни/спільноти/пацієнтські організації. Цей перелік сформовано на основі підходів ВООЗ, європейських health systems frameworks і концепції “whole-of-society”.  Цей перелік не є вичерпним і не адаптований до національного контексту, але може розглядатися як орієнтир. Він загалом відповідає і переліку суб’єктів системи громадського здоров’я України, який представлено у статті 6 Закону України «Про систему громадського здоров’я» від 6 вересня 2022 року № 2573-IX. Крім того, на нашу думку до складових екосистеми громадського здоров’я повинні увійти: ресурси (фінансові, людські, інформаційні та технологічні); середовище або «екологічні ніші» (профілактика, освіта, дослідження та інновації, соціальні сервіси, економіка здоров’я); цінності та принципи (орієнтація на популяційне здоров’я, рівність і справедливість у доступі до послуг, міжсекторальність, стійкість і адаптивність) та взаємодія (партнерства,  координація, комунікація). В даній роботі ми зосередилися на аналізі власне акторів системи громадського здоров’я в Україні, як структурних елементів екосистеми. На нашу думку, на сьогодні в Україні представлено шість (із 10) ключових акторів, які в тій чи іншій мірі виконують свої ролі в екосистемі громадського здоров’я країни:

1. Держава (МОЗ, Центр громадського здоров’я, ЦКПХ, департаменти ОЗ ОВА) — присутні та активно виконують функції управління та координації епіднагляду, профілактики, програм на національному та  рівні. 

2. Первинний рівень медичної допомоги (Primary Health Care — PHC) — реформований і розширюється; у воєнний період PHC залишається опорою. 

3. Громади/місцеве самоврядування — присутні, але їхня спроможність варіює (рівень фінансових ресурсів, руйнування інфраструктури та інше). 

4.  Громадські організації/НУО — сильні й дуже активні в кризовий період (мобільні бригади, MHPSS, постачання).

5. Міжнародні партнери / донори (ВООЗ, UNICEF, World Bank, EU) — великі гравці: фінансування, техпідтримка, модулі для клінік, програми вакцинації/гуманітарні програми. 

6. Приватний сектор / бізнес — присутній фрагментарно (постачальники, фармбізнес, ІТ-рішення), але ролі в системних координаціях обмежені (помітні поодинокі ініціативи).

В той же час, фрагментарно представлені і інші ключові актори, які поки не інтегровані в повній мірі в екосистему громадського здоров’я України:

1. Спеціалізована та високоспеціалізована медична допомога – присутні, але роль не помітна, не інституалізована та не формалізована. Хіба питання інфекційного контролю та заходи епіднагляду за АБ-резистентністю

2. Освітні й наукові установи (університети, інститути) – присутні, провадять підготовку кадрів для системи ГЗ і дослідження. Але освітні програми не популярні; дослідження переважно ініціативні, не координовані і відсутній трансфер результатів у практику

3. Медіа та комунікаційні майданчики -  присутні, формують інформованість, поведінкові патерни населення. Ситуаційна участь, як такі, стійкі, політики відсутні.

4. Громадяни / спільноти / пацієнтські організації  - Можуть стати активними учасниками й співтворцями здоров’я. Скоріше суб’єкт системи ГЗ, за рідким виключенням.

Висновок

Як, власне система, система громадського здоров’я в Україні працює. Окремі компоненти є ефективні і швидко розвиваються та прогресують. Але, чи є це ефективна екосистема? Можливо нам потрібно об’єднати зусилля для розвитку та інтеграції менш залучених компонентів (структурних складових) нашої екосистеми ГЗ.  І, звичайно, питання комунікація і координація усіх.

ІНТЕГРАЦІЯ ПРОБЛЕМАТИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ДЕТЕРМІНАНТ ЗДОРОВ’Я В ОСВІТНІ ПРОГРАМИ З ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я: АКТУАЛЬНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ

Т.С. Грузєва, Н.В. Гречишкіна, Г.В. Іншакова

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Вступ. У сучасних умовах трансформації систем охорони здоров’я та зростання уваги до профілактики захворювань дедалі більшої актуальності набуває підготовка фахівців з громадського здоров’я, здатних комплексно оцінювати чинники, що впливають на стан здоров’я населення. Одним з ключових аспектів такої підготовки є вивчення соціально-економічних детермінант здоров’я. Наукові дослідження доводять, що вплив соціально-економічних детермінант на здоров’я часто переважає вплив інших чинників. Низький рівень доходу, освіти, зайнятості, житлових умов та соціальної підтримки прямо корелюють з гіршими показниками здоров’я, вищою захворюваністю, скороченням тривалості життя і проявами  соціальної нерівності у здоров’ї. Це обумовлює потребу у підготовці фахівців громадського здоров’я, озброєних необхідними знаннями, навичками та компетентностями, що реалізується в процесі  викладання тематики соціально-економічних детермінант здоров’я у курсі підготовки бакалаврів громадського здоров’я.

Основна частина. В основу обгрунтування програми навчальної дисципліни «Соціально-економічні детермінанти здоров’я» освітньо-професійної програми першого (бакалаврського) рівня вищої освіти зі спеціальності «Громадське здоров’я» покладено сучасні теоретичні підходи до вивчення детермінант здоров’я, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо підготовки фахівців у сфері громадського здоров’я, а також потребу формування у студентів системного бачення взаємозв’язку між соціально-економічними умовами життя населення та показниками здоров’я. Запропонована модель побудови навчального курсу також узгоджується з міжнародними освітніми стандартами, зокрема  зі WHO-ASPHER Competency Framework for the Public Health Workforce in the European Region, що підкреслює її актуальність та відповідність глобальним тенденціям розвитку освіти у сфері громадського здоров’я.

Програмою навчальної дисципліни передбачено вивчення класифікації соціально-економічних детермінант здоров’я; аналіз концепцій та моделей детермінант здоров’я, які пояснюють взаємозв’язок між різними чинниками здоров’я;  розгляд  соціально-економічної стратифікації населення; дослідження впливу освіти,  зайнятості та умови праці  на здоров’я населення з оглядом досліджень за цією тематикою, аналізом кейсів та оцінкою ризиків.

Вивчення зв’язку між рівнем доходів, бідністю та доступом до якісних послуг охорони здоров’я передбачає  аналіз коефіцієнта Джині, індикаторів бідності у взаємозв’язку з показниками доступності різних прошарків населення до профілактичних та медичних послуг.  Важливою складовою всебічної оцінки соціально-економічних детермінант здоров’я є аналіз впливу житлових умов  та транспортного забезпечення на популяційне здоров’я з розглядом кейсів  впливу якості житла, перенаселення, недостатнього розвитку транспортної інфраструктури тощо.  Особливе місце в програмі навчальної дисципліни приділено вивченню впливу соціальної підтримки на здоров’я населення з оцінкою впливу соціальних мереж, сімейних зв'язків та участі в житті громади на психічне і фізичне здоров'я.

Навчальний контент включає розгляд питань впливу  етнічних і культурних особливостей  на здоров’я та доступність послуг громадського здоров’я з акцентом на  роль традицій, мовних перешкод тощо на доступ до профілактичної та медичної допомоги. Аналіз регіональних та територіальних відмінностей  в соціально-економічних детермінантах передбачає порівняння даних з різних адміністративних територій, окремих громад.

В процесі вивчення навчальної дисципліни особливе місце відведено аналізу соціальних детермінант здоров’я вразливих прошарків населення, зокрема дітей, молоді, людей похилого віку,  людей з інвалідністю, мешканців сільської місцевості, внутрішньо переміщених осіб тощо. Значну увагу приділено міжсекторальній взаємодії у вирішенні проблем соціального здоров’я, що передбачає співпрацю секторів освіти, охорони здоров’я, транспорту, торгівлі, соціального забезпечення тощо.

Важливою складовою формування професійних компетентностей фахівців громадського здоров’я є набуття навичок оцінки політик щодо зменшення соціальних нерівностей у здоров’ї та проектування програм, спрямованих на  зменшення нерівності в охороні здоров’я, обумовленої  соціально-економічними детермінантами. З цією метою в освітньому процесі використовується огляд міжнародних та національних  програм щодо вирішення проблем, пов’язаних із соціально-економічними детермінантами, застосування SWOT-аналізу, робота над  груповими проектами відносно втручань у сфері соціально-економічних детермінант та їх презентація.

В цілому, структура дисципліни спрямована на розвиток аналітичних навичок, критичного мислення, здатності ідентифікувати соціально вразливі групи населення, аналізувати причини нерівності у здоров’ї, виявляти вплив соціально-економічних детермінант, розробляти комплексні стратегії  та програми для  зменшення проявів нерівності.

Висновки. Включення проблематики соціально-економічних детермінант здоров’я до програм підготовки фахівців громадського здоров’я є необхідною передумовою формування у них спеціальних компетентностей з оцінки ризиків виникнення порушень здоров’я, обумовлених соціально-економічними детермінантами. Вивчення дисципліни «Соціально-економічні детермінанти здоров’я» дозволить студентам опанувати необхідні знання  про вплив соціальних, економічних, культурних та політичних чинників на стан здоров’я населення,  сформувати у них навички виявлення, аналізу та оцінки  цих детермінант здоров’я, набути фахових компетентностей міжсекторальної взаємодії у сфері розробки політик і програм, спрямованих на зменшення соціальних диспропорцій і  викликаних ними негативних зрушень у популяційному здоров’ї та посилення позитивного впливу соціально-економічних детермінант на здоров’я населення. 

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ОБЛАСНИХ ЦЕНТРІВ КОНТРОЛЮ ТА ПРОФІЛАКТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ЯК СКЛАДОВОЇ СИСТЕМИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Чайчук О.Т. 

Генеральна директорка ДУ «Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ», головна державна санітарна лікарка області

Сьогодні ми розглянемо ключові аспекти діяльності ДУ «Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України», яка є невід'ємною частиною системи громадського здоров'я. Наше здоров'я є визначальним чинником розвитку суспільства в усіх його сферах, включаючи соціальну, економічну, наукову та культурну. Наука, що вивчає здоров'я населення та систему його охорони, раніше відома як "соціальна медицина", сьогодні називається "громадським здоров'ям".

Система громадського здоров'я в Україні зазнала трансформації, що почалася 1 липня 2021 року з запуском Центрів контролю та профілактики хвороб в усіх областях. Це важливий етап, який підтверджує, що громадське здоров'я — це вибір і спільне завдання для всіх.

Особливе значення має набуття чинності 1 жовтня 2023 року Закону України № 2573-IX «Про систему громадського здоров’я». Цей закон підкреслює, що політика громадського здоров'я не є набором окремих, ситуативних заходів. Вона вимагає постійного моніторингу та комплексної стратегії, яку можуть реалізовувати лише фахівці нової генерації з глибокими знаннями в галузі епідеміології, біостатистики, економіки охорони здоров’я та психології.

Наша установа є флагманом у регіоні з координації системи громадського здоров'я. Центр був створений 1 липня 2021 року. Основні функції Центру :

·                   Епідеміологічний нагляд та забезпечення санітарного благополуччя населення.

·                   Захист від інфекційних хвороб та профілактика неінфекційних захворювань.

·                   Просвітницька робота щодо здорового способу життя.

·                   Реагування на надзвичайні ситуації у сфері охорони здоров’я.

·                   Лабораторні, інструментальні та діагностичні дослідження.

Структура Центру включає численні відділи, що охоплюють різні напрямки роботи — від епідеміологічного нагляду, імунопрофілактики та моніторингу небезпек до правового забезпечення та кадрового відділу.

Одним із ключових аспектів роботи центрів громадського здоров'я є профілактика інфекцій та інфекційний контроль. Це комплекс заходів, спрямованих на запобігання поширенню інфекційних хвороб, особливо тих, що пов’язані з наданням медичної допомоги. Відповідно до наказу МОЗ України № 1614 від 03.08.2021, в закладах охорони здоров'я та соціального захисту створюються спеціальні відділи інфекційного контролю.

Основні завдання інфекційного контролю включають:

·                   Організація та проведення моніторингу за дотриманням санітарних та епідеміологічних норм.

·                   Розробка та впровадження програм адміністрування антимікробних препаратів для боротьби з антимікробною резистентністю.

·                   Проведення навчання та тренінгів для медичного персоналу щодо гігієни рук, профілактики інфекцій та поводження з медичними відходами.

·                   Аналіз даних щодо захворюваності на інфекції, пов’язані з наданням медичної допомоги, та впровадження коригувальних заходів.

Ефективний інфекційний контроль є фундаментальною складовою безпечної та якісної медичної допомоги, а також важливою частиною готовності до надзвичайних ситуацій, пов'язаних з інфекційними спалахами. Спеціалісти відділу антимікробної резистентності та інфекційного контролю Центру проводять навчання з профілактики інфекцій та інфекційного контролю, зокрема гігієни рук для медичних працівників ЗОЗ регіону та здійснюють моніторингові візити в лікувально-профілактичні заклади регіону для надання інформаційно-методичної допомоги в організації та функціонуванні відділів інфекційного контролю ЗОЗ.

Для оперативного реагування на надзвичайні ситуації у ДУ «Тернопільський ОЦКПХ МОЗ України» сформовані та щоденно працюють групи епідемічної, хімічної, радіаційної безпеки та дезінфекційні бригади. Мобільні бригади центру працюють у режимі воєнного стану й забезпечують цілодобовий контроль якості повітря та питної води тощо.

Також спеціалісти проводять навчання для працівників установ, організацій та підприємств, діяльність яких пов’язана з питаннями організації заходів щодо біологічної безпеки та біологічного захисту, реагування на надзвичайні ситуації, пов’язані з небезпечними біологічними чинниками.

Місія Центру – захист здоров'я мешканців області, запобігання загрозам та оперативне реагування на спалахи захворювань та надзвичайні ситуації, незалежно від їх природи: інфекційної, хімічної, біологічної, радіаційної чи ядерної.

Центр активно впроваджує сучасні методи та світові практики. Одним із прикладів є отримання мобільної станції Seegene від уряду Південної Кореї за сприяння ВООЗ в Україні та Міністерства охорони здоров’я. В Україні таких станцій є лише дві, і одна з них працює саме у нас, на Тернопільщині.

Чому це важливо?

У звичайних умовах для того, щоб провести складні лабораторні аналізи, потрібно доставити зразки в стаціонарну лабораторію. Це займає час, а в умовах спалаху інфекцій або надзвичайної ситуації кожна година на вагу золота.

Мобільна лабораторія дозволяє:

·                   виїжджати безпосередньо у громади;

·                   проводити ПЛР-дослідження в реальному часі;

·                   швидко виявляти небезпечні збудники (коронавірус, грип, риновірус, бокавірус та інші інфекції);

·                   оперативно реагувати на можливі спалахи.

Лабораторія обладнана сучасними ампліфікаторами, шафами біобезпеки, автоматичними станціями виділення ДНК/РНК, холодильниками та іншими приладами. Це фактично «наукова лабораторія на колесах».

Цей проєкт підсилює спроможність нашої області швидко реагувати на кризи у сфері громадського здоров’я і є справжнім символом того, як сучасні технології допомагають зберігати життя людей.

Ще один важливий проєкт — виїзди вакцинальних автобусів у громади області. Автобуси надані за підтримки ВООЗ та ЄС.

Вони забезпечують вакцинацію у віддалених районах, для літніх людей, маломобільних громадян та внутрішньо переміщених осіб.

Окрім щеплень, у цих автобусах можна отримати консультації сімейного лікаря, пройти скринінгові обстеження, дізнатися про профілактику хвороб.

Таким чином, медична допомога стає максимально близькою до людей.

Фахівці Центру щоденно працюють над просвітницькою діяльністю, проводять тренінги та навчання для медичних працівників. Особлива увага приділяється співпраці з освітніми установами, зокрема з Тернопільським національним медичним університетом імені І. Я. Горбачевського, для залучення та підготовки нового покоління фахівців.

ДУ «Тернопільський ОЦКПХ МОЗ України» є ключовим гравцем у розбудові стійкої системи громадського здоров'я. Він співпрацює з міжнародними та місцевими організаціями, поширюючи знання та інформацію, щоб зміцнити здоров'я населення та забезпечити готовність до будь-яких викликів сьогодення. 

МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ АНТИМІКРОБНИМИ ПРЕПАРАТАМИ

НА РІВНІ ПЕРВИННОЇ МЕДИКО-САНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ

Лехан В.М., Пучкова Н.В., Заярський М.І., Заславський Д.Д.

Інтенсивне та часто необґрунтоване використання антибіотиків на рівні первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) є одним із ключових чинників поширення антимікробної резистентності (АМР) — глобальної загрози для громадського здоров’я, яка щороку спричиняє мільйони ускладнень і смертей. Попри те, що основна увага традиційно приділялася стаціонарному сектору, саме первинна ланка є першим контактом пацієнта з системою охорони здоров’я, де призначається до 80% антибіотиків. Тому впровадження ефективних моделей управління їх призначенням у закладах ПМСД може мати значний вплив, враховуючи масштаб використання та формування тягаря АМР у цьому середовищі. Низка досліджень свідчить, що реалізація моделей адміністрування антибіотиків у ПМСД зменшує їх необґрунтоване використання, покращує якість клінічної практики та сприяє зниженню рівня резистентності. В Україні такі підходи поки що залишаються фрагментарними: бракує структурованих моделей адміністрування, належного клінічного супроводу та систематичного моніторингу; дослідження їх впровадження на рівні ПМСД є обмеженими. Тому метою даної роботи  стало обґрунтування та розроблення модель управління антимікробними препаратами на рівні первинної медико-санітарної допомоги. Дослідження виконано у два етапи. На першому етапі, на основі аналізу 48 документів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ, Світового банку Європейського центру з профілактики та контролю захворюваності, Продовольчої та сільськогосподарської організації Організації Об’єднаних Націй, Центрів з контролю та профілактики захворювань США, а також сучасної практики застосування антибіотиків у різних країнах та в Україні, визначалися  компоненти системи раціонального використання антибіотиків у сфері охорони здоров’я. На другому етапі на основі виділених компонентів розроблялася модель управління застосуванням антибіотиків на рівні ПМСД. В роботі використано методи системного аналізу,  бібліосемантичний, концептуального моделювання. Дослідженням виявлено 11 ключових компонентів раціонального використання антимікробних препаратів в системі охорони здоров’я: глобальна та національна політика; законодавче й нормативне регулювання; доказові клінічні рішення; мікробіологічна діагностика; антимікробне управління; епіднагляд за резистентністю та споживанням; інфекційний контроль; доступ до якісних препаратів; освіта медичних працівників; поінформованість населення; ветеринарний та аграрний контроль. Зазначені компоненти стали концептуальною основою для розроблення моделі управління антимікробними препаратами на рівні ПМСД. Додатковими підставами для її формування слугували результати наших попередніх досліджень, які засвідчили наявність низки проблем у практиці застосування антибіотиків на первинному рівні, зокрема: використання препаратів без призначення лікаря, їх надмірне застосування, недотримання пацієнтами повного курсу лікування тощо. З огляду на горизонтальну організаційну структуру ПМСД, недоцільним є створення окремого структурного підрозділу, відповідального за адміністрування антибіотиків, як це практикується у стаціонарних закладах охорони здоров’я. Натомість запропоновано підхід, що передбачає в якості суб’єкту управління формування функціональної структури управління у вигляді групи з раціонального використання антибіотиків (ГРВА).До складу групи рекомендовано включати: координатора (керівника) групи; одного-двох лікарів, які мають значний досвід роботи з інфекційними захворюваннями або виявляють професійний інтерес до проблеми; а також головну/старшу медичну сестру для координації взаємодії з медсестринським персоналом. Для невеликих Центрів ПМСД або самостійних та приватних амбулаторій чисельність і склад групи може корегуватися керівником закладу залежно від обставин. Для всіх членів групи діяльність, пов’язана з адмініструванням антибіотиків, є додатковою до їхніх основних посадових обов’язків. ГРВА підпорядковується медичному директору, при його відсутності -безпосередньо керівнику закладу, і отримує організаційну підтримку та ресурсне забезпечення діяльності. До основних функцій ГРВА віднесені : оптимізація призначення антибіотиків, навчання медичного персоналу та інформування населення, епідеміологічний нагляд за вживанням антибіотиків.

Функція оптимізації призначення антибіотиків передбачає моніторинг та аналіз чинних нормативно-правових актів, що регламентують їх застосування на рівні ПМСД; розроблення та впровадження клінічних маршрутів пацієнтів з інфекційними захворюваннями, які обслуговуються у закладі, та стандартних операційних процедур, адаптованих під особливості закладу ПМСД; проведення вибіркового аудиту призначень із подальшою оцінкою їх відповідності обґрунтованим показанням, правильності вибору препарату з урахуванням спектра антимікробної дії, профілю безпеки та локальних даних про резистентність, а також адекватності дози, шляху введення та тривалості курсу терапії. Виявлені у процесі аналізу відхилення від затверджених протоколів і рекомендацій доводяться до відома лікарів та у зведеному вигляді передаються медичному директору/керівнику закладу для корекції практики призначень. Для реалізації цієї функції використовуються матеріали Міністерства охорони здоров’я України, рішення регіональних та місцевих органів управління охороною здоров’я, а також розроблені під егідою державного експертного центру і затверджені МОЗ клінічні настанови та клінічні протоколи. Функція навчання медичного персоналу передбачає поширення актуальної інформації, клінічних рекомендацій та нових наукових даних серед персоналу шляхом організації регулярних навчальних семінарів і круглих столів для медичних працівників закладу (лікарів, фельдшерів, медичних сестер) з питань АМР та раціонального використання антибіотиків, а також залучення медичного персоналу до відповідних тематичних тренінгів, що проводяться провайдерами освітніх послуг, зареєстрованими в електронній системі безперервного професійного розвитку. Функція інформування населення передбачає систематичне донесення до пацієнтів та широкої громадськості достовірної, науково обґрунтованої інформації щодо раціонального використання антимікробних препаратів та ризиків, пов’язаних із розвитком АМР, з метою формування відповідального ставлення до застосування антибіотиків. Вона охоплює підготовку та поширення інформаційно-освітніх матеріалів у друкованому та електронному форматах, проведення індивідуальних і групових консультацій у закладі охорони здоров’я, організацію тематичних заходів, лекцій та інформаційних кампаній у засобах масової інформації та соціальних мережах, а також взаємодію з громадськими організаціями та освітніми установами. Особлива увага приділяється роз’ясненню відмінностей між бактеріальними та вірусними інфекціями, необхідності дотримання призначень лікаря, неприпустимості самолікування та переривання курсу терапії, а також популяризації заходів профілактики інфекційних захворювань, зокрема вакцинації, гігієнічних практик тощо. Функція епідеміологічного нагляду за використанням антибіотиків полягає у систематичному зборі, аналізі та інтерпретації даних щодо обсягів і структури їх призначення на рівні ПМСД, виявленні тенденцій та змін у практиці застосування, оцінці рівнів і динаміки АМР серед поширених збудників, а також у підготовці аналітичних звітів для керівництва закладу. Такі звіти передаються в територіальний Центр контролю та профілактики хвороб, які в узагальненому вигляді використовуються для планування заходів, спрямованих на зниження необґрунтованого призначення антибіотиків і запобігання поширенню резистентних штамів мікроорганізмів. Для стимулювання реалізації моделі доцільним є впровадження Національною службою здоров’я України фінансових та нефінансових механізмів за раціональне використання антибіотиків. Зокрема, це може включати встановлення доплат за участь у групах раціонального використання антибіотиків, визначення відповідних показників якості для закладів ПМСД та інтеграцію їх у систему оплати за результат, надання додаткових тарифів або бонусів за дотримання протоколів і зниження необґрунтованих призначень, а також публікацію рейтингів і звітів для підвищення мотивації. Запровадження медичних інформаційних систем (МІС) істотно підвищує ефективність моделі раціонального використання антибіотиків у первинній медичній допомозі. МІС забезпечують систематичний моніторинг і аналіз даних щодо призначення антибіотиків, а також формування звітності, що підвищує підзвітність лікарів і закладів. Використання електронних рецептів дозволяє контролювати весь ланцюг призначення та відпуску антимікробних препаратів. Автоматизована передача даних до національних і глобальних систем епідеміологічного нагляду створює замкнений цикл контролю, який поєднує моніторинг результатів із своєчасною корекцією лікувальних стратегій. Таким чином, дослідженням встановлено, що в Україні раціональне використання антибіотиків у системі охорони здоров’я потребує комплексної багатокомпонентної стратегії, що поєднує політичні, нормативні, клінічні, освітні та моніторингові інструменти на національному й місцевому рівнях. Запропонована модель управління на рівні ПМСД, заснована на роботі груп з раціонального використання антибіотиків, забезпечує оптимізацію призначень, підвищення обізнаності медичних працівників і населення, а також ефективний епіднагляд за споживанням антибіотиків. Використання медичних інформаційних систем та інтеграція фінансових і нефінансових стимулів суттєво підсилюють ефективність моделі, підвищують прозорість процесів і сприяють зниженню необґрунтованого призначення антимікробних препаратів.

ЗАХВОРЮВАНІСТЬ ТА СМЕРТНІСТЬ ВІД РАКУ ЩИТОПОДІБНОЇ ЗАЛОЗИ В УКРАЇНІ

Кобринська Н.Я.

За останні десятиліття в світі та Україні значно зросла захворюваність на рак щитоподібної залози (РЩЗ). Для України проблема РЩЗ займає особливе місце, оскільки після аварії на ЧАЕС значна частина її територій зазнали впливу радіації, що призвело до зростання захворюваності на РЩЗ. Також за даними досліджень Інституту ендокринології та обміну речовин імені В. П. Комісаренка НАМН України встановлено, що практично вся територія України, а не тільки західні її регіони, як вважалося раніше, є зоною йододефіциту.

У додаток до цього ми з 2022 року живемо в реаліях повномасштабної війни, розв’язаної російською федерацією, що супроводжується зростанням тягаря демографічних та соціально-економічних негараздів, і, цілком зрозуміло, призводить до зниження доступності всіх послуг системи охорони здоров’я.

Мета роботи: проаналізувати показники захворюваності та смертності від раку щитоподібної залози в Україні за останнє десятиріччя.

Матеріали і методи. За даними Національного канцер-реєстру України за 2014-2023 рр. вивчили показники захворюваності і смертності, а також їх статеві, вікові та регіональні особливості.

Результати дослідження та обговорення. Встановлено, що, як і у світі загалом, в Україні захворюваність жінок на РЩЗ у 3,5-4,5 разів вища, ніж чоловіків.

Впродовж 2014-2019 рр. первинна захворюваність на РЩЗ поступово зростала у жінок з 12,6 до 14,2 на 100 тисяч відповідного населення (+12,7% в показниках наочності), а чоловіків – з 3,6 до 3,8 (+5,6%). У 2020 році спостерігалось значне зниження показника до 11,0 на 100 тисяч жіночого населення і до 3,0 на 100 тисяч чоловіків. І хоча у 2021 році рівні захворюваності дещо підвищились, проте не досягли рівня 2019 року. Тобто, можемо констатувати, що пандемія COVID-19 негативно вплинула на виявлення онкозахворювань, зокрема РЩЗ. Якщо брати до уваги доковідний 2019 рік, то стандартизовані (світовий стандарт) показники захворюваності жінок в Україні 10,5 на 100 тисяч населення, чоловіків – 2,8, а отже практично такі ж, як у світі загалом.

Після початку повномасштабної агресії російської федерації та неможливістю уточнювати дані щодо кількості населення Національний канцер-реєстр України перестав обчислювати показники захворюваності та смертності і публікує тільки абсолютні дані.

За період спостереження смертність жінок від РЩЗ також була дещо вищою, ніж чоловіків, але різниця не така інтенсивна – в 1,5-2,5 рази.

Смертність жінок від РЩЗ протягом 2014-2020 рр. незначно коливалась у межах 0,8-1,0 випадків на 100 тисяч відповідного населення, чоловіків – 0,4-0,6, а стандартизовані (віковий стандарт) не відрізнялись за статтю (0,3) і відповідали загально світовим рівням. Значне зниження показника смертності від РЩЗ спостерігалось серед жінок у 2021 році (0,6 на 100 тисяч).

Враховуючи підтверджений нами у дослідженні негативний вплив пандемії і повномасштабної війни на доступність та облік випадків захворюваності і смертності від РЩЗ, ми аналізували їх регіональні та вікові особливості за 2014 та 2019 роки.

Показані суттєві регіональні відмінності у показниках захворюваності на РЩЗ з максимальними рівнями в Центрі України та мінімальними – на Заході, що на тлі значно менших регіональних коливань смертності від РЩЗ призводить до значних нерівностей у показниках співвідношення між смертністю та захворюваністю, які непрямо вказують на взаємозв’язок між вчасністю виявлення і виживаністю.

Виявлено, що пік захворюваності жінок припадає на працездатний вік 50-59 років, а чоловіків – на 55-69 років, в той час як максимальні рівні смертності жінок спостерігаються у 65-79 років, а чоловіків – у 60-79 років.

Висновки. Отримані в дослідженні дані підтверджують вплив на виявлення, облік та виживаність при РЩЗ, крім загальновідомих пріоритетних чинників ризику (дефіциту йоду та радіаційного забруднення), доступності медичних послуг для населення. 

ВІРУСНІ ГЕПАТИТИ В І С НА РІВНЕНЩИНІ: ВИКЛИКИ ТА ЗАГРОЗИ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТА У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД.

І.С. Хоронжевська, Ю.М. Юхимчук

Національний університет «Острозька академія»

Вступ. До повномасштабного вторгнення росії близько 5% населення України були інфіковані вірусним гепатитом C, з яких 3,6% мали хронічну форму. Вірусним гепатитом B  інфіковано близько 1,5% населення. Більшість осіб не знали про свій діагноз, що ускладнювало своєчасну діагностику та лікування.

Результати. Епідемічна ситуація з вірусними гепатитами в Україні, зокрема на Рівненщині, ускладнюється впливом війни. Порівняльний аналіз офіційних даних свідчить про зростання рівня захворюваності. Так, інтенсивний показник гострого гепатиту В у Рівненській області зріс в 1,6 рази ( з 2,7 у 2022 р. до 4,3 у 2024 р.) і був у двічі вищий ніж в середньому по Україні (відповідно з 1,3 до 2,1).

Хронічний гепатит В у регіоні зріс з 1,5 (2022 р.) до 2,2 (2024 р.), в 1,5 рази, а по Україні – з 2,2 у 2022 р. до 4,9 у 2024 р.  - ріст в 2,2 рази. Особливо тривожним є зростання хронічного гепатиту С: на Рівненщині з 3,9 у 2022 р. до 9,4 у 2024 р. (в 2,4 рази), тоді як в Україні – з 8,9 до 22,6 відповідно в 2,5 рази.

Зростання захворюваності обумовлене міграцією населення, руйнуванням медичної інфраструктури та обмеженим доступом до тестувань, недостатньою поінформованістю населення, перериванням доступу до лікування,  соціально-економічними факторами і т. д.

Висновок. У післявоєнний період першочерговими заходами для зниження захворюваності вірусними гепатитами є: відновлення програм вакцинації проти вірусного гепатиту В, розширення доступу до скринінгу та діагностики у закладах первинної медичної допомоги, в першу чергу військовослужбовців, забезпечення безперервного лікування пацієнтів з хронічних формами захворювання, впровадження підходу «мікроелімінації» у громадах, посилення епіднагляду та реєстрації пацієнтів, а також міжсекторальна співпраця з громадськими організаціями.

Впровадження цих заходів дозволить знизити рівень захворюваності та наблизитися до цілей елімінації вірусних гепатитів в Україні до 2030 року.

АНАЛІЗ МІЖСЕКТОРАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

В РІВНЕНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Кушнірук Г.А.

Національний університет «Острозька академія»

Вступ. Громадське здоров’я як наука і практика зміцнення здоров’я населення набуває дедалі більшого значення у політичному, соціальному та економічному контекстах України. Сучасні глобальні виклики, пов’язані з пандеміями, зростанням рівня поширеності неінфекційних захворювань, екологічними проблемами, війною та зміною демографічної структури суспільства актуалізують необхідність переосмислення підходів до формування політики охорони здоров’я. Здоров’я більше не розглядається виключно як медична категорія. Це багатофакторне явище, яке включає фізичне, психічне, соціальне та екологічне благополуччя людини.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) наполягає на важливості комплексного підходу до розуміння здоров’я, який враховує не лише стан індивіда, а й умови його життя, включаючи доступ до чистої води та повітря, безпечну працю, якісну освіту, належне харчування, безпеку на дорогах, а також стійку та справедливу соціальну систему. Саме такий підхід отримав назву «здоров’я в усіх політиках» (Health in All Policies – HiAP). Концепція «здоров’я в усіх політиках» означає, що здоров’я повинно враховуватись у процесі прийняття рішень у всіх секторах – медицині, екології, освіті, соціальній політиці, енергетиці, будівництві, економіці тощо. Це міжсекторальний підхід, спрямований на інтеграцію цілей громадського здоров’я у політику кожного органу влади та інституції. Така стратегія дозволяє не лише підвищити ефективність заходів у сфері охорони здоров’я, але й сприяє більш раціональному використанню ресурсів, запобіганню хворобам і формуванню здорового способу життя.

Основна частина. Досліджуючи реалізацію міжсекторальної взаємодії в регіонах було обрано Рівненщину. Рівненська область, розташована на заході України, має специфічну соціально-економічну структуру, розвинене промислове виробництво та зростаюче екологічне навантаження. У регіоні активно функціонують різні галузі економіки: деревообробна, хімічна, аграрна, транспортна – кожна з яких впливає на здоров’я населення. Саме тому аналіз реалізації політики громадського здоров’я на прикладі цього регіону є своєчасним і практично значущим. Комплексний аналіз дозволяє виявити сильні сторони, прогалини та потенціал для вдосконалення міжвідомчої координації, визначити ключові чинники, що впливають на громадське здоров’я, і напрацювати рекомендації для розбудови ефективної та сталого регіонального підходу до збереження та зміцнення здоров’я населення. У дослідженні використано метод кейс-стаді з фокусом на аналізі Обласної цільової програми з громадського здоров’я Рівненської області (2021–2024), статистичних звітів, екологічних моніторингів та інформації Фонду соціального страхування. Застосовано методи порівняльного аналізу. Аналіз дозволив визначити структурні особливості системи громадського здоров’я в області. Обласна програма з громадського здоров’я, прийнята у 2021 році, передбачає участь понад 12 структур: управлінь охорони здоров’я, освіти, спорту, екології, архітектури, поліції тощо.

 Пріоритети програми:

* профілактика неінфекційних захворювань;

* скринінгові обстеження;

* заходи з раннього виявлення онкозахворювань;

* реалізація ініціативи Fast Track Cities щодо ВІЛ/СНІДу.

Водночас визначено, що програма має переважно медичне спрямування. Такі чинники, як довкілля, трудове здоров’я, травматизм, залишаються недостатньо охопленими.

Екологічний контекст.

Згідно зі статистикою, викиди в атмосферу на Рівненщині у 2022 році

становили 5585 тонн, що на 40% більше за 2021 рік. Основні забруднювачі:

* ПрАТ «Рівнеазот» – 1692 т;

* ПрАТ «Волинь-цемент» – 820 т;

* ТОВ «Свиспан Лімітед» – 465 т.

Попри наявність програми з моніторингу повітря (4 пости у Рівному та Городку), її інтеграція у систему охорони здоров’я є обмеженою.

Дорожня безпека та травматизм.

Згідно з даними Укравтодору, Рівненщина посіла 5 місце серед регіонів за кількістю ДТП через стан доріг (на першому місці ямковість – 22%; наступною причиною виступає нерівне покриття – 20% ізакриває трійку основних причин слизьке покриття – 18%).

Виробничий травматизм.

У 2020 році зареєстровано 197 страхових випадків:

* 124 – гострі професійні захворювання (переважно COVID-19);

* 72 – нещасні випадки (15 з летальним наслідком).

Виходячи з кількісних показників найнебезпечнішими є: деревообробна галузі – 8 випадків; транспортна та сільськогосподарська галузь – по 6 випадків; хімічна промисловість та освітня галузь – по 4 випадки відповідно.

Спроби впровадження Європейських підходів.

На Рівненщині реалізується програма моніторингу повітря згідно з Директивами ЄС. Планується введення двох нових постів. Громадськість активно залучається до обговорення якості повітря (до прикладу, станція в Городку за ініціативи громади).

      Оцінка чинної програми з громадського здоров’я показала її орієнтованість переважно на медичні заходи, з ігноруванням інших детермінант здоров’я. Водночас позитивним прикладом є впровадження системи екологічного моніторингу та початок публічного залучення громадськості.

Висновки. Поняття громадського здоров’я є міждисциплінарною категорією, що охоплює не лише медичні аспекти, а й соціальні, екологічні, транспортні та трудові чинники. Концепція «здоров’я в усіх політиках» є сучасною європейською моделлю, яка передбачає обов’язкову інтеграцію принципів охорони здоров’я в усі сфери державної та регіональної політики.

Нормативно-правове забезпечення міжсекторальної взаємодії у сфері

громадського здоров’я, закріплене Законом України «Про систему громадського здоров’я», створює інституційну основу для міжвідомчої співпраці, однак реалізація цього підходу на регіональному рівні залишається

недостатньо ефективною.

Емпіричні дані щодо стану здоров’я у Рівненській області засвідчують

наявність серйозних екологічних загроз, високого рівня професійного травматизму, порушень у сфері безпеки дорожнього руху, що суттєво впливають на громадське здоров’я. Водночас, ці чинники недостатньо враховуються у регіональній програмі.

Рівень координації між секторами в Рівненській області залишається фрагментарним. Відсутні єдині механізми обміну даними, моніторингу та оцінки ефективності міжгалузевих заходів. Співпраця обмежується формальним виконанням планових завдань без створення сталої системи взаємодії.

Отже, кейс Рівненської області демонструє одночасно потенціал та виклики впровадження сучасної моделі «здоров’я в усіх політиках». Формування ефективної міжсекторальної взаємодії є ключем до сталого розвитку громадського здоров’я, збереження демографічного потенціалу та підвищення якості життя населення.

ДОКТОР ЄВГЕН ОЗАРКЕВИЧ  — ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ СИСТЕМИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я ТА ПРОФІЛАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ В ГАЛИЧИНІ КІНЦЯ  ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

О.Я. Проців, А. Г. Шульгай

Тернопільський національний медичний університет
імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття медико-санітарне становище населення Галичини, яка  перебувала в цей час у складі Австро-Угорської імперії, було вкрай несприятливим. Значна частина її мешканців, особливо в сільській місцевості, жила в умовах антисанітарії, без доступу до чистої питної води та каналізації. Це сприяло поширенню таких інфекційних захворювань, як тиф, холера, віспа, туберкульоз тощо. Лікарів не вистачало, що призводило до високої смертності. Особливо високих показників сягала дитяча смертність (подекуди до 30-40%). Причиною такого становища була не лише бідність, а й відсутність елементарних знань про гігієну та профілактику захворювань у населення.

Основна частина. Такий стан справ спонукав українських лікарів до активної професійної та просвітницької діяльності, спрямованої на поліпшення ситуації. Саме в цей період закладено основи національної системи громадського здоров’я та профілактичної медицини. Провідна роль у цьому  процесі належить  Євгенові Озаркевичу (1861–1916). Він усвідомлював, що лише лікування хворих не здатне вирішити проблеми, тому зосередив свої зусилля на масштабній профілактичній та просвітницькій роботі. Його діяльність була спрямована на боротьбу з хворобами не тільки в лікарнях, але й у суспільстві в цілому.

Заснована Озаркевичем  у 1898 році Лікарська комісія НТШ активно займалася просвітницькою роботою щодо санітарії, гігієни та громадського здоров’я. У започаткованому комісією «Лікарському збірнику» (1898–1901), публікувалися як наукові, так і просвітницькі статті з питань особистої гігієни, гігієни житла та боротьби з антисанітарією, гігієни харчування тощо. Лікарі та науковці, що входили до складу Комісії,  організовували публічні лекції та розробляли рекомендації щодо запобігання поширенню інфекційних хвороб, інформували про симптоми та шляхи передачі небезпечних недуг, пояснювали важливість карантину, вакцинації (наприклад, від віспи) та інші важливі аспекти громадського здоров'я. Ця діяльність проводилася не лише серед медичної спільноти, а й серед вчителів, селян та робітників для того, щоб знання про здоров'я стали частиною повсякденного життя.

У 1911 року Лікарська комісія НТШ видала укладений Є. Озаркевичем підручник «Недуги пошесні. Порадник гігієнічно-лікарській». У передмові до видання автор зазначав, що «… ця книжка потрібна не лише для поодиноких приватних осіб, бажаючих дізнатися про ці недуги, а також буде підручником для наших громад, головно громадських організацій, у колі діяльності яких знаходиться обов’язок дбати про поборювання пошесних недуг». У пораднику  в популярній формі було роз’яснено причини виникнення інфекційних хвороб (пошесних недуг), подано опис 10 інфекційних захворювань, серед яких кір, дифтерія (задавка), скарлатина, паротит (мумс), коклюш, віспа (звичайна і вітряна) та ін., розглянуто особливості їх лікування.  Значну увагу в посібнику було приділено питанням запобігання інфекційних хвороб: детально описано правила особистої гігієни, важливість чистоти води і повітря, необхідність ізоляції хворих, наголошено на важливості вакцинації (зокрема, від віспи). Також посібник містив конкретні поради щодо того, як діяти під час епідемій, як правильно дезінфікувати приміщення та як організувати догляд за хворими на інфекційні захворювання в домашніх умовах. Як зазначав Я. Ганіткевич, порадник став настільною книгою в багатьох українських родинах Галичини.

Важливим інструментом санітарно-просвітницької діяльності український лікарів у Галичині став заснований Є. Озаркевичем у 1912 році науково-популярний україномовний медичний часопис «Здоровлє». У першому номері Є. Озаркевич зазначав: «Перший раз приступаємо до видавництва на нашій мові органу, призначеного справам здоровно (санітарно)-гігієнічним…Нарід, що є уже народом справді культурним, мусить мати в своїм письменстві усі віти людського знання. А гігієна є неяко мірилом культури, чим вище в народі вона стоїть, тим кращі в нього просвітні і економічні відносини…» Видання  пропагувало медичні знання й гігієнічні навички серед українського населення Галичини. Його зміст був практичним і зосереджувався на таких питаннях, як профілактика захворювань, (статті про запобігання таким інфекційним хворобам, як тиф, холера, туберкульоз та ін.), загальна гігієна (матеріали про особисту гігієну, чистоту житла, якість питної води тощо), догляд за дітьми (поради щодо годування, гігієни та виховання дітей, які були особливо актуальними через високу дитячу смертність); гігієна харчування (рекомендації щодо правильного харчування та інформація про його вплив на здоров’я людини), боротьба з алкоголізмом тощо. Серед авторів видання були Є. Озаркевич, І. Горбачевський, С. Дрималик, С. Вітошинський, П. Турянський, П. Франко та ін. Прості, написані зрозумілою мовою та ілюстровані статті були доступними для широкого кола читачів.

Попри недовгий час існування (журнал виходив лише два роки), «Здоровлє» залишив помітний слід в історії української гігієністики та профілактичної медицини, ставши першим україномовним виданням, присвяченим популяризації санітарно-гігієнічних знань. Його заснування продемонструвало усвідомлення українськими лікарями важливості профілактичної медицини та стало поштовхом для подальшого розвитку цієї галузі.

Висновок. Діяльність Озаркевича як популяризатора громадського здоров'я мала величезне значення. Він довів, що профілактична медицина та санітарна освіта є не менш важливими, ніж лікування. Його робота цьому напрямку заклала підґрунтя для подальшого розвитку української санітарно-гігієнічної науки, профілактичної медицини та формування національної системи громадського здоров’я. Євген Озаркевич був не просто лікарем, а соціальним реформатором, який своєю працею довів, що здоров'я нації залежить від рівня освіти, культури та свідомості кожного громадянина.

ЧИ Є МАЙБУТНЄ У СИСТЕМИ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ'Я? 

А.В. Мокієнко, І.В. Гущук 

Національний університет «Острозька академія», 

м. Острог, Рівненська область, Україна

Вступ. Без сумніву, що дієва та ефективна система охорони громадського здоров'я на індивідуальному та популяційному рівні є базовою складовою загальнонаціональних систем охорони здоров'я.

Основна частина. На думку провідних експертів, трансформоване майбутнє громадського здоров'я полягає у стійкій системі охорони здоров'я, де основна увага приділяється прогнозуванню та проактивному запобіганню хворобам на рівні громади (https://www.deloitte.com/us/en/insights/industry/health-

care/the-future-of-public-health.html). Концептуалізація майбутнього. Найважливіша роль громадського здоров'я полягає у керівництві різнорідними системами, що впливають на здоров'я населення країни (освіта, транспорт та житло). Лідери громадського здоров'я будуть головними стратегами охорони здоров'я своїх громад. Партнери для досягнення єдиної мети. Агентства охорони здоров'я будуть інтегрованими партнерами у сфері охорони здоров'я, які тісно співпрацюватимуть з приватним та некомерційним секторами. Лідери у сфері охорони здоров'я можуть взяти на себе роль організатора та розвиватимуть нові відносини з партнерами системи. Фінансування та стимули, узгоджені з профілактикою, зміцненням здоров'я та благополуччям. Майбутні моделі фінансування охорони здоров'я включатимуть інвестиції в екологічні, соціальні та управлінські (ESG) аспекти. Лідери у сфері охорони здоров’я можуть почати зі стимулювання інвестицій постачальників медичних послуг у профілактику, а також використання моделей фінансових інвестицій наступного покоління, які можуть сприяти здоров’ю. Спільний доступ до даних між секторами в режимі реального часу. Майбутні системи даних громадського здоров'я дозволять обмін даними в режимі реального часу між секторами. Партнери системи використовуватимуть показники здоров'я громади для усунення першопричин поганого здоров'я. Стійкі, надійні та багатопрофільні кадри у сфері охорони здоров'я. Охорона здоров'я повинна бути включена в освітні програми для створення кар'єрного шляху. Лідери у сфері охорони здоров'я можуть інвестувати в кадровий потенціал за рахунок нових коштів, розширювати робочу силу та підвищувати її кваліфікацію.

Висновок. Цілком погоджуючись із вищенаведеною експертною думкою, ми переконані, що майбутнє системи охорони громадського здоров’я в Україні  повинно грунтуватися на узагальнюючому досвіді кращих лікувальних практик державної системи охорони здоров’я Семашко і профілактичних досягненнях державної санітарно-епідеміологічної служби, які не мають аналогів у світі. З нашої точки зору, саме такий синергізм забезпечить майбутнє громадського здоров’я як основи превентивної медицини. Зважаючи на певну дискутабельність і міждисциплінарність цього питання, на нашу думку, його слід ретельно обговорити в широкому колі фахівців різних сфер знань для розробки стратегії і тактики глобальної системи охорони громадського здоров’я.

ОЖИРІННЯ ЯК ЧИННИК РИЗИКУ РОЗВИТКУ НЕІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Теренда Н.О. 

Тернопільський національний медичний університет  імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Ожиріння у XXI столітті набуло ознак глобальної епідемії, що охопила як розвинені країни, так і держави з низьким та середнім рівнем доходу. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, понад 1 мільярд людей у світі мають надлишкову масу тіла, і ця цифра невпинно зростає. Традиційно ожиріння сприймалося лише як естетична або індивідуальна медична проблема, однак сучасна наука розглядає його як потужний фактор ризику розвитку низки неінфекційних захворювань. Патогенетичні механізми надмірного накопичення жирової тканини безпосередньо пов’язані з хронічними метаболічними, серцево-судинними, онкологічними та психічними розладами. У цьому контексті ожиріння виступає не лише самостійною нозологією, а й предиктором багатьох інших хвороб, що визначають структуру сучасної смертності та інвалідності.

Основна частина. Найбільш очевидним наслідком ожиріння є формування метаболічного синдрому, що включає інсулінорезистентність, дисліпідемію та артеріальну гіпертензію. Жирова тканина перестає бути лише «депо енергії» і набуває властивостей активного ендокринного органа, виділяючи адипокіни та цитокіни, які стимулюють запальні процеси. Це створює ґрунт для розвитку цукрового діабету 2-го типу, який нині розглядається як одне з головних ускладнень ожиріння.

Ожиріння суттєво підвищує ризик артеріальної гіпертензії, ішемічної хвороби серця, інфаркту міокарда та інсульту. Надлишок вісцерального жиру сприяє атеросклеротичним процесам, підвищує рівень холестерину та тригліцеридів, порушує функцію ендотелію. Комбінація цих факторів зумовлює ранній розвиток серцево-судинних катастроф, які залишаються провідною причиною смертності в більшості країн світу.

Наукові дослідження підтверджують прямий зв’язок між ожирінням та підвищеною ймовірністю розвитку певних видів раку – зокрема, молочної залози, ендометрія, товстої кишки, підшлункової залози. Механізми включають хронічне запалення, підвищену активність інсуліноподібного фактору росту, гормональні дисбаланси та оксидативний стрес. Це означає, що боротьба з ожирінням є водночас і стратегією профілактики онкологічних захворювань.

Надлишкова маса тіла чинить постійний тиск на суглоби, хребет та зв’язковий апарат, прискорюючи розвиток остеоартриту, міжхребцевих гриж та хронічного болю у спині. Такі стани суттєво знижують якість життя та обмежують фізичну активність, створюючи «замкнене коло», коли низька рухливість сприяє подальшому набору ваги.

Ожиріння асоціюється з підвищеним ризиком депресії, тривожних розладів, стигматизації та соціальної ізоляції. Це не лише ускладнює лікування, а й негативно впливає на прихильність до здорового способу життя. Таким чином, психосоціальні фактори стають важливою складовою проблеми, яка потребує комплексного міждисциплінарного підходу.

Зростання поширеності ожиріння веде до різкого збільшення навантаження на системи охорони здоров’я. Лікування ускладнень, реабілітація та втрати продуктивності праці формують значні економічні витрати для суспільства. За оцінками експертів, у деяких країнах прямі й непрямі витрати, пов’язані з ожирінням, сягають 3–4% валового внутрішнього продукту. Це свідчить про необхідність національних програм профілактики, орієнтованих на зміну харчових звичок, популяризацію фізичної активності та раннє виявлення груп ризику.

Сучасна стратегія боротьби з ожирінням включає індивідуальні й популяційні заходи. На рівні особистості йдеться про корекцію харчування, регулярні фізичні навантаження, поведінкову терапію. У важких випадках застосовуються медикаментозні методи та баріатрична хірургія. На рівні суспільства важливими є регулювання харчової індустрії, обмеження реклами шкідливих продуктів для дітей, розвиток інфраструктури для активного способу життя, а також просвітницькі кампанії.

Висновки. Ожиріння є одним із ключових чинників розвитку неінфекційних захворювань, серед яких найпоширеніші – цукровий діабет 2-го типу, серцево-судинні та онкологічні хвороби. Його вплив виходить далеко за межі індивідуального здоров’я, формуючи серйозні виклики для систем громадського здоров’я та економіки. Хронічний перебіг ожиріння, поєднання фізичних і психосоціальних факторів, а також доведений зв’язок із підвищеною смертністю вимагають комплексного підходу до профілактики й лікування.

У довготривалій перспективі контроль поширеності ожиріння здатен суттєво знизити тягар неінфекційних хвороб, поліпшити якість життя населення та зменшити витрати на охорону здоров’я. Таким чином, боротьба з ожирінням є не лише медичним завданням, а й стратегічною інвестицією у здорове майбутнє суспільства.

СИСТЕМНИЙ ОГЛЯД ОСВІТНІХ ПРОГРАМ МАГІСТЕРСЬКОГО ТА PHD РІВНІВ В НІМЕЧЧИНІ

Ганна Сатурська, Катріна Куфер, Сара Педрон, Геза Мейєр, Карл Еммерт-Фіс, Міхаель Лаксі, Анна-Яніна Стефан

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України

Технічний університет Мюнхена, Німеччина

Актуальність. Через швидкі зміни в охороні здоровя, повязані зі зростанням частки неінфекційних захворювань та загрози інфекційних спалахів, виникає необхідність нарощування глобального потенціалу громадського здоров'я. Якісна підготовка кадрів громадського здоров'я має вирішальне значення для вирішення цих сучасних і майбутніх проблем громадського здоров'я. Важливими умовами для підготовки наступного покоління фахівців громадського здоров'я є адекватні, доступні та привабливі навчальні програми, що пропонують високоякісну підготовку та можливості для спеціалізації. Тому німецька система вищої освіти в галузі громадського здоров'я зіткнулася з вимогами зміцнити зв'язки між існуючими освітніми програмами в даній галузі та іншими зацікавленими сторонами в сфері громадського здоров'я, а також підвищити рівень стандартизації існуючої освіти в галузі громадського здоров'я.

Важливо відмітити, що у Німеччині громадське здоров'я офіційно управляється Службою громадського здоров'я (Öffentlicher Gesundheitsdienst), яка організована на федеральному, земельному та муніципальному рівнях. Традиційно Служба громадського здоров'я була переважно укомплектована фахівцями з медицини, соціальної роботи та гігієни. Однак все більше визнається необхідність подальшої диверсифікації робочої сили, в тому числі за рахунок залучення відданих своїй справі фахівців у сфері громадського здоров'я.

Останнім часом в Німеччині значно збільшилася кількість наукових програм з охорони здоров'я населення, що пропонуються різними університетами. У німецькій мові «наука про здоров'я» («Gesundheitswissenschaften») і «громадське здоров'я» часто використовуються як взаємозамінні, хоча іноді з дещо відмінними акцентами. У той час як громадське здоров'я іноді розглядається як більш зосереджене на практичних аспектах і впровадженні певних заходів серед населення, а також на службі охорони здоров'я населення, наука про здоров'я іноді розглядається як більш орієнтована на наукові дослідження. Однак обидві галузі мають міждисциплінарний характер і спрямовані на профілактику захворювань і поліпшення здоров'я на популяційному рівні, що відрізняє їх від галузей з чітким фокусом на здоров'я на індивідуальному рівні, таких як медицина, медсестринство та ін.

Метою даного дослідження було системне картування усіх магістерських і структурованих докторських програм «Наук про здоровя населення» та «Громадського здоров'я» в Німеччині, яке б включало певні характеристики програм, структуру навчальних програм та фахаві компетенції.

Методи дослідження: систематичне картування магістерських і докторських програм «Наук про здоровя населення» та «Громадського здоров'я» у Німеччині. Відповідні магістерські та докторські програми були визначені двома авторами дослідження шляхом незалежного пошуку у всеосяжній базі даних про вищу освіту, яка для докторських програм була доповнена пошуком у Google. Були визначені загальні характеристики для програм «Наук про здоровя населення» та поглиблені характеристики для підгрупи програм «Громадське здоров'я».

Результати дослідження: загалом було включено 75 магістерських і 18 структурованих докторських програм «Наук про здоровя населення», серед яких 23 магістерські та 8 докторських програм «Громадського здоров'я».

У навчальних планах магістерських програм «Громадського здоров'я» пропонувалися різні курси, що дозволяло отримати різні спеціалізації. Курси з таких тем, як громадське здоров'я, епідеміологія, системи охорони здоров'я (дослідження) та методи дослідження, були спільними для більшості магістерських програм, тоді як курси з фізичної активності, поведінкових наук, харчування та психічного здоров'я пропонувалися рідше. Структуровані докторські програми з «Громадського здоров'я» переважно пропонували медичні факультети (6 з 8 програм) і присуджували ступінь доктора філософії (Ph.D.) (6 з 8 програм). Докторські програми з філософії були дуже неоднорідними за навчальними планами, вимогами до вступу та публікацій. Існував широкий географічний розподіл програм по всій Німеччині, з освітніми кластерами в Мюнхені, Берліні, Білефельді та Дюссельдорфі. Було встановлено, що Білефельд, Дюссельдорф, Берлін і Мюнхен пропонували найбільше освітніх програм, що вказує на їх значення як центрів академічних знань і досліджень у сфері громадського здоров'я в Німеччині.

Боло виявлено, що більшість докторських програм з охорони здоров'я населення (13 з 18 програм) і докторських програм з громадського здоров'я (7 з 8 програм) пропонувалися університетами, тоді як решта докторських програм пропонувалися в рамках співпраці між університетами / університетами прикладних наук і науково-дослідними установами. Для програм, які використовували ECTS (European Credit Transfer and Accumulation System), кількість необхідних кредитів була в діапазоні від 24 до 180, причому 30 кредитів ECTS найчастіше відводилося на курсову роботу.

Для докторських освітньо-наукових програм вимоги до вступу включали наявність магістерського ступеня в галузі наук про здоров'я населення або громадське здоров'я (6 програм). Державні іспити приймали п'ять програм, якщо вони стосувалися таких галузей, як медицина, стоматологія або фармація, і три програми з ветеринарії. Презентація запланованого дисертаційного проекту вимагалася на п'яти програмах. Еквівалентність іноземних ступенів/дипломів часто залишалася на розсуд декана або докторської комісії. Жодна програма не передбачала обов'язкового стажування або обміну за кордоном, але два заклади заявили, що зовнішні наукові стажування можливі і підтримуються. Інформація про акредитацію докторських програм у сфері громадського здоров'я була відсутня для шести програм, а два заклади підтвердили відсутність акредитації електронною поштою.

В різних університетах вимоги до дисертацій на різних програмах відрізнялися, включаючи як монографічний, так і кумулятивний формат, або можливість вибору між ними. Вимоги були викладені в офіційних положеннях про іспит або програму, але не вся інформація була доступною для громадськості, а тому інформація може бути неповною. Кількість прийнятих або опублікованих робіт, вимоги до авторства та тип журналу сильно різнилися. Наприклад, одна програма вимагала від кандидатів на здобуття ступеня доктора філософії мати провідне авторство в одній статті, опублікованій у міжнародному рецензованому журналі, або в трьох статтях у рецензованих журналах, причому щонайменше одна з них повинна бути провідною. Спільне перше авторство дозволялося кількома програмами. Наукове керівництво докторськими дисертаціями було організовано на всіх восьми програмах шляхом формування комітету, що складався щонайменше з двох (n=4 програми) - трьох досвідчених дослідників (n=3 програми), які несли відповідальність за кожного докторанта. Загальною вимогою до наукових керівників була наявність у них досвіду викладання на посадах професорів або приватних викладачів. Часто було можливим залучення зовнішніх наукових керівників з інших університетів чи установ. П'ять програм конкретно вимагали, щоб принаймні один член комітету був з медичного факультету, хоча конкретний факультет для першого наукового керівника ніколи не був визначений жодною програмою. Професійні стосунки між першим і другим науковим керівником були визначені чотирма програмами.

Виявлено, що найчастіше висвітлюваними курсами дисциплін були епідеміологія та громадське здоров'я (частина базової навчальної програми для n=20 магістерських програм з громадського здоров'я). Інші основні теми включали дослідження систем охорони здоров'я (n=15 програм), профілактику та зміцнення здоров'я (n=12), економіку охорони здоров'я (n=12) та політику охорони здоров'я (n=10). Методологічно основні навчальні програми наголошували на методах дослідження (n=16), статистиці (n=14), якісних (n=2) та кількісних методах (n=1).

Навчальний курс з належної наукової практики був обов'язковим для шести з восьми програм в  рамках докторських програм з громадського здоров'я. Методологічні дослідницькі підходи та загальні знання з охорони здоров'я були передбачені для п'яти з восьми програм, відповідно. Курси, що підтримують індивідуальний дослідницький процес, такі як колоквіуми, спільні дослідницькі семінари або журнальні клуби, були запропоновані на чотирьох програмах, так само як і воркшопи, ретрити, літні школи або конференції. Одна докторська програма не надала інформації про основну навчальну програму, а ще одна не надала інформації про обов'язкові факультативи.

Щодо професійних компетентностей, то магістерські програми з громадського здоров'я мали на меті передати гетерогенні набори компетентностей. Деякі часто згадувані навчальні цілі включали поглиблення і розширення знань і навичок, отриманих під час попередньої академічної освіти, наприклад, науково-методологічні навички студентів, необхідні для проведення та оцінки наукових досліджень. Інші цілі включали здатність застосовувати свої знання і набуття навичок у визначенні, впровадженні та оцінюванні рішень проблем охорони здоров'я на рівні популяції. Також наголошувалося на міждисциплінарних знаннях і навичках, необхідних для переведення теорії в практичне застосування в реальному світі. Крім того, багато програм мали на меті передати розуміння детермінант здоров'я і хвороби, а деякі з них мали на меті сформувати розуміння того, як функціонують системи охорони здоров'я на регіональному, національному та міжнародному рівнях.

Системний огляд показав, що усі докторські програми, окрім однієї, надавали певну інформацію про компетентності, яких необхідно набути. Вони наголошували на міждисциплінарності, підкреслюючи потребу в знаннях з різних галузей, таких як епідеміологія, соціологія та економіка. Ключові компетенції включали проведення незалежних поглиблених наукових досліджень, розвиток методологічних навичок і підвищення професійної кваліфікації для різних кар'єрних шляхів у сфері громадського здоров'я та суміжних галузях. Також були підкреслені навички викладання і навички, які можна передавати, такі як критичне мислення. Загалом, докторські програми наголошували на цілісному підході до поглиблення знань у складних питаннях охорони здоров'я та високому рівні методологічних навичок у сфері наукових досліджень та академічної діяльності.

Висновок: сстемний огляд освітніх програм в галузі громадського здоров'я в Німеччині показав, що програми в галузі громадського здоров'я пропонують велику різноманітність навчальних планів, що дозволяє отримати широкий спектр спеціалізацій. Комплексний базовий навчальний план для програм громадського здоров'я, який визначає основні ключові компетенції і дозволяє спеціалізацію, міг би принести додаткову користь сектору громадського здоров'я в Німеччині. Це також дозволило б узгодити освіту в галузі громадського здоров'я з загальними цілями суспільства в галузі охорони здоров'я, забезпечивши узгодженість і відповідність конкретним цілям охорони здоров'я.

Фінансування даного дослідження було забезпечено Alexander von Humboldt-Stiftung через ініціативу Філіпа Шварца (Philipp-Schwartz Initiative).

 ВІДНОВЛЕННЯ ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ: ПІСЛЯВОЄННЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Н.Я. Панчишин

Тернопільський національний медичний університет  імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Функціонуюча та доступна інфраструктура охорони здоров’я має ключове значення як для оперативного реагування на гуманітарні потреби, так і для довготривалої стабілізації та відбудови суспільства — особливо в умовах повномасштабної війни. Внаслідок надмірного навантаження на систему громадського здоров’я, викликаного збройним конфліктом, постає необхідність у системному та стратегічному підході до її відновлення. Міцна система охорони здоров’я відіграє не лише підтримувальну роль у забезпеченні допомоги військовим та постраждалим цивільним, а й формує основу для майбутньої стійкості України. Вона має стати інструментом національного зцілення й адаптації, забезпечуючи спроможність країни подолати наслідки війни та впевнено рухатися до європейської інтеграції й стабільного розвитку.

Основна частина. Система охорони здоров’я України, сформована під впливом реформ, зосереджених на жорсткій економії та модернізації, опинилася під серйозним тиском через повномасштабну агресію з боку РФ. Хронічні проблеми, зокрема нестача фінансування та обмежені ресурси, ще більше загострилися в умовах війни. Це спричинило значні дефіцити в кадровому забезпеченні, інфраструктурі та спроможності реагувати на нові виклики, зокрема в сфері психічного здоров’я, паліативної допомоги та реабілітації. Така ситуація, разом із високою залежністю від міжнародної підтримки, висвітлює глибокі структурні слабкості системи та потребу в комплексних, добре спрямованих реформах і ефективному розподілі ресурсів. Ці заходи є критично важливими для забезпечення доступності, якості й стійкості медичної допомоги в коротко- та довгостроковій перспективі.

Процес відновлення сфери охорони здоров’я має враховувати складну і розрізнену структуру зацікавлених сторін, що включає міжнародних донорів, громадянське суспільство та приватний сектор. Водночас важливо долати бар’єри у взаємодії між державними інституціями та такими ключовими учасниками, як профспілки та ініціативи на місцях. Перспективні стратегії мають поєднувати реагування на актуальні післявоєнні виклики з реалізацією довгострокових завдань, акцентуючи увагу на досягненні автономності через зміцнення фінансової спроможності, інституційної сталості та справедливого розподілу ресурсів. Для успішного вирішення цих завдань необхідне впровадження модернізаційного курсу, заснованого на інклюзивній політиці, ефективних антикорупційних механізмах та значних інвестиціях у медичну інфраструктуру й кадровий потенціал. Лише за таких умов система охорони здоров’я зможе відповідати як поточним, так і майбутнім потребам українського суспільства.

Українська система охорони здоров’я проходить через реформи, які, з одного боку, виявилися надто жорсткими, а з іншого — змогли частково підлаштуватися під теперішні реалії й дати імпульс для модернізації окремих напрямів, водночас залишивши поза увагою інші. Фінансування галузі й надалі здійснюється за залишковим принципом, а не на пріоритетній основі. Повномасштабна агресія ще більше загострила ці труднощі, посиливши залежність від зовнішньої підтримки. Ключові проблеми охоплюють хронічний дефіцит ресурсів, можливу нестачу персоналу та обмежену автономність системи, що зумовлено політичною й економічною нестабільністю. Навіть за сприятливих обставин сектору знадобиться час, аби пристосуватися до нових викликів, спричинених війною, зокрема до потреб у доступних масштабних послугах із психічного здоров’я та реабілітації для поранених військових і цивільних.

Наразі, враховуючи обмеження державного бюджету, значна частина потоків ресурсів, зокрема на охорону здоров'я, пов'язана з міжнародною допомогою та співпрацею між установами, приватними донорами, невеликими групами активістів тощо.

Формування політики у сфері охорони здоров’я в умовах післявоєнного відновлення має враховувати як розпорошеність фінансових потоків, так і загальну фрагментованість українського громадянського суспільства. Така ситуація є результатом тривалого пристосування до обмежених ресурсів та недостатньо відкритих чи чутливих державних інституцій. У цьому контексті політичні рішення мають або спрямовуватись на інтеграцію розрізнених учасників у державну систему, або на створення структурованої, стабільної та скоординованої моделі їхнього залучення. З огляду на пріоритетність децентралізації для українського уряду, другий варіант виглядає більш реалістичним. Уся зовнішня підтримка повинна базуватися на скоординованому діалозі всіх зацікавлених сторін, з урахуванням того, що у сфері охорони здоров’я бере участь багато різних суб’єктів. Особливу увагу необхідно приділити включенню тих учасників, які часто залишаються поза офіційними процесами – зокрема профспілок, незалежних експертів та активістів, що представляють права працівників.

При формуванні політики у сфері охорони здоров’я важливо критично оцінювати домінування ідеології ефективності та політики жорсткої економії, які тривалий час визначали напрям українських реформ. Досвід України, а також численні міжнародні приклади, свідчать про обмежену ефективність такого підходу в забезпеченні якісної медичної допомоги. У цьому контексті самозабезпечення — через розвиток фінансової спроможності, інституційної стійкості та інфраструктури — має розглядатися як стратегічна мета зовнішньої підтримки та післявоєнного відновлення системи охорони здоров’я.

Хоча найближчим часом навряд чи вдасться істотно зменшити залежність України від міжнародної допомоги, вже зараз потрібно створювати основи для стабільної, збалансованої та самостійної системи. Це передбачає активне залучення медичних працівників, профспілок та інших учасників, які мають альтернативне бачення розвитку системи, до процесів соціального діалогу. Необхідно також розробити ефективні інструменти моніторингу для запобігання корупції та точніше ідентифікувати реальні потреби сфери охорони здоров’я. Особливої уваги потребує аналіз функціоналу Національної служби здоров’я України, оскільки нинішня концентрація повноважень в одному органі вимагає переосмислення.

Крім того, стратегічне планування має поступово переходити від короткострокового «нарощування потенціалу» до довгострокового фіскального планування, яке базується на принципах передбачуваного зростання і самофінансування. Це також вимагає більш уважного підходу до відбору учасників реконструкційних процесів, орієнтуючись на досягнення стійких і результативних змін.

Висновки. Функціональна та доступна інфраструктура охорони здоров’я є критично важливою як для оперативного реагування на гуманітарні виклики, так і для забезпечення сталого відновлення суспільства, особливо в умовах збройного конфлікту. Відбудова галузі повинна подолати проблему фрагментованості системи, створивши механізми взаємодії між ключовими учасниками — міжнародними партнерами, громадськими організаціями, професійними об’єднаннями та профспілками. Особливий акцент має бути зроблений на довгостроковій спроможності системи — через розвиток інституцій, підвищення фінансової самостійності та формування стійкої управлінської моделі. Ефективне відновлення неможливе без інклюзивного процесу формування політики, дієвих антикорупційних механізмів, а також інвестицій у модернізацію інфраструктури та розвиток кадрового потенціалу, які дозволять системі охорони здоров’я України ефективно відповідати на сучасні та майбутні виклики.

ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЕПІДНАГЛЯДУ ЗА ПАРАНТЕРЕЛЬНИМИ ГЕПАТИТАМИ В УКРАЇНІ СЕРЕД ДОНОРІВ КРОВІ

Куярова Я.В., Міроненко А.П., Чумак С.П.

ДУ «Київський міський центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України»

Враховуючи високі ризики зараження парентеральними гепатитами у випадку переливання донорської крові, є вкрай важливим якісне тестування її найчутливішими сучасними методами. Особливо висока потреба у донорський крові пов’язана також із війною, великою кількістю поранених як серед військових, так і серед цивільних осіб. 

Згідно з діючими наказами в Україні імуноферментний аналіз (ІФА) є основним методом тестування на наявність парентеральних гепатитів. Цей метод використовується в основному для виявлення антитіл до вірусів гепатиту В та С. Цим методом проводиться також виявлення антигену вірусу гепатиту В. Однак, чутливість методу ІФА для виявлення збудника на сьогоднішній день має недостатню чутливість. Швидке виявлення збудників парентеральних гепатитів у крові невдовзі після зараження є нагальною вимогою для лікування та запобігання подальшої передачі інфекції.  Особливо це важливо для тестування донорської крові. Розробка молекулярних методів діагностики, зокрема – полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) зробила революцію у виявленні генетичного матеріалу вірусів парентеральних гепатитів в лабораторіях. Наразі ПЛР в режимі реального часу є золотим стандартом виявлення цих патогенів. (M. Heiat, R. Ranjbar, S.M. Alavian 2014; Yeşim Gürol, 2009). Одною з основних переваг методу ПЛР для виявлення генетичного матеріалу вірусів у крові є можливість кількісного виявлення копій нуклеїнової кислоти вірусів. Чутливість методу - близько 100 копій вірусу гепатиту. Це досить висока чутливість. Крім того, основними перевагами молекулярних методів дослідження є вища специфічність та чутливість порівняно з іншими діагностичними методами, такими, наприклад, як серологічні аналізи. Тобто, тестування методом ПЛР дозволяє виявити генетичний матеріал вірусів парентеральних гепатитів на стадії, коли антитіла в крові ще не з’явилися. Економічна ефективність тестування крові методом ПЛР також не викликає сумнівів, враховуючи медичні збитки та вартість лікування, зокрема – гепатиту С. 

Ми проаналізували діючу нормативну базу в Україні щодо тестування донорів крові на наявність гепатитів В і С:

Основні існуючі накази , які регламентують тестування донорів крові на наявність гепатитів В і С:

1.Наказ МОЗ № 207 від 08.02.2021 « Порядок медичного обстеження донорів крові та компонентів крові»

– написано лише, що потрібно лабораторне обстеження крові з визначенням маркерів збудників трансфузійно-трансмісивних інфекцій, в тому числі  гепатитів С і В.

2. Наказ МОЗ від 19.02.2013 № 134 «Про затвердження порядку скринінгу донорської крові та її компонентів на гемотрансмісивні інфекції».

Згідно даного наказу, необхідно обрати алгоритм № 1 чи № 2. Вибір алгоритму 1 або 2 для тестування донорської крові та її компонентів визначається відповідно до матеріально-технічного забезпечення лабораторії:

алгоритм 1 - проведення серологічних досліджень (ІФА або імунохемілюмінісцентний аналіз - ІХЛА) на наявність серологічних маркерів гепатитів В і С;

алгоритм 2 - проведення серологічних (ІФА або ІХЛА) та молекулярно-генетичних (технології ампліфікації нуклеїнових кислот - NAT) досліджень.

Але спочатку необхідно провести дослідження методом ІФА, тільки потім  NAT дослідження здійснюють у зразках, в яких при алгоритмі 1 отримано негативний результат.

Дослідження на наявність РНК вірусу гепатиту С (HCV) пропонують проводити як з індивідуальними зразками, так і з декількома, об’єднаними в пули, ДНК вірусу гепатиту В - HBV в одному зразку.

Цей наказ також має недоліки, бо немає чіткої стратегії з вибором методу тестування крові на гепатити В та С  і покладає відповідальність на лабораторію за якість і безпеку донорської крові.

3. Державна стратегія протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та вірусним гепатитам до 2030 року №1415 від 27.11.2019 р.  

Згідно якої стратегічна ціль 2: Зменшення нових випадків вірусних гепатитів, в тому числі хронічних, та скорочення смертності, зумовленої вірусними гепатитами.

Стратегічна ціль 2 базується на Глобальній стратегії сектору охорони здоров’я ВООЗ з вірусного гепатиту “На шляху до ліквідації вірусних гепатитів”.

Оперативна ціль 2: Забезпечити надання комплексних послуг профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів.

Деякі з її завдань:

• налагодити надійну та чітку автоматизовану систему дослідження донорської крові та її компонентів на трансфузійно-трансмісивні інфекції та ефективні алгоритми переадресації та доведення донорів з позитивними маркерами вірусу до системи медичного спостереження;

• поліпшити стан оснащення закладів охорони здоров’я приладами і витратними матеріалами для діагностики вірусних гепатитів;

Висновок по стратегії: не прописані механізми та шляхи реалізації для досягнення стратегічних цілей.

Наказів багато, часто вони застарілі та не містять конкретних шляхів реалізації. 

Повертаючись до ситуації з якістю донорської крові під час військового стану, то в нашій країні не передбачено щепити військових проти гепатиту В.

Отже, основним висновком щодо вдосконалення системи епіднагляду за парентеральними гепатитами серед донорів в країні є:

Розробка наказу, який би регламентував використання сучасного методу ПЛР для тестування крові донорів на наявність парентеральних гепатитів, що забезпечить  більші показники виявлення, а значить – вищу безпечність донорської крові, особливо в умовах високої її потреби під час війни. Крім того, слід запровадити щеплення проти гепатиту В серед військових під час їхньої мобілізації, що попередить інфікування на гепатит В при пораненнях або оперативних утручаннях. Впровадження методу ПЛР у рутинну практику знизить кількість хронічних форм перентеральних гепатитів, а значить – покращить якість життя населення України, яке неухильно скорочується

САМОСПРИЙНЯТТЯ СТАНУ ЗДОРОВ’Я КЕРІВНИКАМИ ОРГАНІВ

ТА ЗАКЛАДІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЯК ЧИННИК УПРАВЛІНСЬКОЇ СПРОМОЖНОСТІ Й КАДРОВОЇ СТІЙКОСТІ МЕДИЧНОЇ ГАЛУЗІ

(за результатами соціологічного дослідження)

 В. В. Рудень, В. І. Зуб, О. Є. Ходор

Державне некомерційне підприємство «Львівський національний

медичний університет імені Данила Галицького», Львів, Україна

Актуальність дослідження зумовлена потребою збереження професійної спроможності та функціонального здоров’я керівників у сфері охорони здоров’я як критичної умови ефективного управління в умовах трансформацій галузі. Стан здоров’я управлінців безпосередньо впливає на якість рішень, управлінську взаємодію та стійкість до професійного вигорання (Shanafelt et al., West et al., Panagioti et al.). Попри це, більшість досліджень фокусуються на загальному персоналі, ігноруючи специфіку управлінських посад. Зокрема, за даними NHS Staff Survey (2024), Р=30 % працівників повідомили про ознаки емоційного вигорання, а Р= 42,2 % - про виснаження до кінця робочої зміни, що підкреслює масштабність проблеми. Таким чином, вивчення самооцінка медичних станів у здоров’ї саме керівного складу є науково та практично обґрунтованим і відповідає сучасним стратегіям кадрової стабільності в медичній сфері.

Мета дослідження – ідентифікація ключових характеристик самосприйняття стану здоров’я керівниками закладів охорони здоров’я та обґрунтування його ролі як чинника управлінської спроможності і кадрової стійкості в умовах трансформацій системи охорони здоров’я.

Матеріали й методи. Дослідження виконано як емпіричне, кількісне, одноразове / поперечне та описове. Методом збору даних було стандартизоване опитування керівників органів і закладів охорони здоров’я Львівської області. Вибіркова сукупність становила n = 327 респондентів, що відповідає Р=83,4 % від генеральної сукупності (N = 392 особи), де репрезентативність вибірки підтверджена стандартною похибкою SE = 1,12 % та межею похибки Е = ±2,2 %, при рівні значущості p < 0,001. Соціологічним інструментарієм слугувала авторська анкета, що містила переважно закриті запитання, придатні для кількісної обробки, орієнтовані на виявлення медичних станів у контексті серцево-судинної патології. Зведення та опрацювання отриманих даних здійснювалося за допомогою електронних таблиць Microsoft Office Excel (2021). Використані медико-статистичні методи базувалися на принципах системності й відповідали галузі знань «I. Охорона здоров’я та соціальне забезпечення».

Результати дослідження та їхнє обговорення. Виявлено особливості кадрового забезпечення медичних закладів Львівської області, де переважна більшість керівників (Р=91,1 %) працює у міських установах, що свідчить про значний дисбаланс у забезпеченні управлінськими кадрами сільських територій. При цьому, жінки становлять Р=70,6 % керівного складу, що підкреслює необхідність врахування гендерних аспектів у кадровій політиці, а віковий склад керівників охоплює основні продуктивні групи: 30–39 років -  Р=28,1 %, 50–59 років – Р=22,6 %, 60–69 років – Р=24,8 %, що засвідчує про структурний  потенціал для інтергенераційного обміну управлінським досвідом, проте потребує індивідуалізованого підходу до профілактики хронічних захворювань у керівників.

Аргументовано, що Р=66,7 % керівників оцінюють свій стан як добрий або відмінний, проте Р=25,7 % відзначили задовільний стан, що свідчить про можливі потенційні фактори ризику, зумовлені професійним стресом та віковими змінами. Серед найпоширеніших медичних станів були підвищений артеріальний тиск (Р=46,8 %), абдомінальне ожиріння (Р=33,9 %) та високий рівень глюкози в крові (Р=26,3 %). Виявлено також високий рівень нерішучості у відповіді на питання про стан здоров’я: Р=7,65 % респондентів вагалися з відповіддю на загальну самооцінку здоров’я, а щодо окремих медичних станів – частка відповідей «важко відповісти» сягала лише підвищеного холестерину та цукрового діабету 1-го типу Р=28,44 %, що свідчить про обмежену діагностичну обізнаність серед управлінців.

Встановлено три провідні кластери ризику у здоров’ї серед керівників органів і закладів охорони здоров’я: а) кардіометаболічний кластер (підвищений артеріальний тиск – Р= 46,79 %, абдомінальне ожиріння Р=33,94 %, підвищений рівень глюкози - Р=26,30 %; б) атеросклеротичний кластер ( стенокардія – Р=23,85 %, підвищений рівень ЛПНЩ (так званого "поганого" холестерину) - Р=10,09 %, гіпертонічна хвороба – Р=22,94 %; в) кластер недостатнього обстеження, який характеризується високим рівнем невизначених відповідей («важко відповісти») (Р=28,44 % - при оцінці рівня холестерину, Р-24,16 –Р=25,69 % - щодо ожиріння та гіпертонії, до Р=8–20 % - при відповіді щодо наявності цукрового діабету або інших ССЗ), тоді як встановлене значення індексу здоров’я (HSI ≈ 0,77) свідчить про помірно добрий загальний медичний стан респондентів Усе це, в цілому, засвідчує недооцінку управлінцями серйозності власного стану здоров’я та вказує на потребу в підвищенні медичної обізнаності щодо особистих ризиків у здоров’ї.

Аргументовано про виокремлення ключових особливості у результатах самооцінки стану здоров’я керівників як складову прагматичної стратегії збереження професійної дієздатності: структурно-посадовий склад вибірки; висока наявність хронічних захворювань; обмежена поінформованість щодо власного здоров’я; домінування функціонального підходу до його оцінки; розбіжність між об’єктивним і суб’єктивним станом; знижена інтероцептивна чутливість; недостатнє усвідомлення здоров’я як ресурсу управлінської ефективності; субкомпенсований функціональний стан із тенденцією до виснаження резервів.

Висновок. Отримані результати переконливо засвідчують їх практичну значущість, кот-ра полягає у можливості їх використання як аналітичної основи для вдосконалення кадрової політики в системі охорони здоров’я на всіх рівнях управління, що сприятиме більш ефективній реалізації чинних інструктивно-нормативних вимог у медичній галузі та забезпечить підґрунтя для формування прагматичних стратегій підтримки функціональної спроможності управлінського корпусу, котрі базуватимуться на принципах збереження здоров’я, профілактики професійного вигорання, а також забезпечення професійної та особистісної життєздатності керівників й кадрової стійкості медичної галузі

Ключові слова: система охорони здоров’я, , керівники органів та закладів охорони здоров’я, соціологічне дослідження, самооцінка здоров’я медичні стани, серцево-судинна патологія, індекс здоров’я, особливості, кадровий ресурс

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ВИКЛАДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ «ОСНОВИ НАРКОПОЛІТИКИ З ПОЗИЦІЙ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я»

Н.В. Гречишкіна1, Т.С. Грузєва1,2, Г.В. Іншакова1,2

1Національний медичний університет імені О.О. Богомольця,

2ДНУ «Центр інноваційних технологій охорони здоров’я» ДУС,
м. Київ, Україна

Вступ. Сучасні виклики у сфері громадського здоров'я значною мірою пов’язані з поширенням вживання психоактивних речовин та наслідками, які вони спричиняють для окремих осіб, громади та суспільства в цілому. Наркополітика розглядається як важливий складник громадського здоров’я, спрямований на профілактику, зменшення шкоди та мінімізацію негативних медико-соціальних наслідків. З огляду на це, викладання навчальної дисципліни «Основи наркополітики з позицій громадського здоров’я» для здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти за спеціальністю «Громадське здоров’я» вимагає комплексного, міждисциплінарного підходу, що поєднує знання з медицини, соціології, права, економіки та громадського здоров’я. Освітній процес повинен бути спрямований на формування у студентів здатності аналізувати масштаби поширення психоактивних речовин, оцінювати їхні медико-соціальні та економічні наслідки, планувати й впроваджувати ефективні заходи профілактики та зменшення шкоди.

Основна частина. Навчальна дисципліна «Основи наркополітики з позицій громадського здоров’я» віднесена до вибіркових компонентів освітньо-професійної програми підготовки магістрів спеціальності «Громадське здоров’я» та реалізується як у денній, так і у заочній формах навчання. Загальний обсяг дисципліни становить 3 кредити ЄКТС. Для здобувачів денної форми передбачено 10 годин лекційних занять, 20 годин практичних занять і 60 годин самостійної роботи. У заочній формі навчання структура дисципліни модифікується й охоплює 3 години лекцій, 6 годин практичних занять та 81 годину самостійної роботи, що акцентує увагу на самостійному опрацюванні навчального матеріалу.

Теоретичну основу навчальної дисципліни становить комплексний аналіз фундаментальних понять, принципів і підходів у наркополітиці. Важливим компонентом освітнього процесу є аналіз глобальних і регіональних тенденцій вживання психоактивних речовин, включно з канабісом, а також оцінка їхніх медичних, соціальних і економічних наслідків для популяційного здоров’я. У межах дисципліни здійснюється детальний аналіз міжнародно-правових та національних механізмів регулювання наркополітики. Особлива увага приділяється сучасним міжнародним стратегіям протидії поширенню наркотиків, імплементації їх у національному законодавстві України в контексті контролю обігу психоактивних речовин та правових засад їхнього медичного застосування.

Значний обсяг змістового контенту присвячено питанням профілактики та концепції зменшення шкоди, включно із замісною підтримувальною терапією як ключовим компонентом. Передбачено детальний розгляд організаційних механізмів реалізації профілактичних заходів, розробки інформаційних кампаній та адаптованих стратегій для вразливих груп населення, таких як молодь, особи з соціальною дезадаптацією та групи підвищеного ризику. Завершальним етапом теоретичного курсу дисципліни є вивчення питань моніторингу та оцінки ефективності наркополітики.

Практична складова дисципліни спрямована на розвиток аналітичних та проєктних навичок майбутніх магістрів. У процесі занять вони досліджують та визначають  світові та регіональні тенденції поширення психоактивних речовин, аналізують міжнародні стратегії та національне законодавство у сфері контролю за наркотиками. Особлива увага приділяється дослідженню медико-соціальних наслідків вживання психоактивних речовин та використання результатів аналізу для обґрунтування ефективних заходів.

Студенти здобувають навички з аналізу політики у сфері контролю за наркотиками,  організаційних основ профілактичних заходів, з урахуванням чинників ризику в різних вікових групах, а також обгрунтуванню і розробці заходів, спрямованих на зменшення вразливості та ризиків, пов'язаних із вживанням наркотиків. Особлива увага приділяється      оцінці впливу криміналізації/декриміналізації вживання психоактивних речовин на здоров’я населення, формуванню навичок міжсекторальної взаємодії у розробці та реалізації ефективної наркополітики, взаємодії з громадою. Практична підготовка охоплює заходи з реалізації наркрполітики, формування профілю громади щодо ризиків, розробку інформаційних кампаній з мінімізації шкоди та обґрунтування механізмів міжсекторальної співпраці.

Висновки. Викладання навчальної дисципліни «Основи наркополітики з позицій громадського здоров’я» спрямоване на формування у здобувачів магістерського рівня системного бачення сучасних викликів, пов’язаних з поширенням психоактивних речовин, підходів у сфері наркополітики, взаємозв’язку між наркополітикою та громадським здоров’ям та шляхів подолання викликів в рамках системи громадського здоров’я. Поєднання теоретичної й практичної складових забезпечує комплексне засвоєння знань і розвиток аналітичних, проєктних та комунікативних компетентностей. Особливий акцент на політичному контексті, профілактиці, зменшенні шкоди, взаємодії з громадою та міжсекторальній співпраці створює основу для підготовки фахівців, здатних розробляти та впроваджувати ефективні заходи та політики у сфері громадського здоров’я.

A SURVEY-BASED STUDY OF HEALTH AND WELL-BEING OF MEDICAL STUDENTS AT TNMU IN PRE-WAR UKRAINE

Introduction

The health and well-being of university students, particularly those in medical training, has long been a subject of international concern. Medical education is rigorous and demanding, often accompanied by elevated levels of psychological stress, anxiety, and depression compared to other student populations. This is partly due to the intensity of coursework, the weight of clinical responsibilities, and the uncertainty of future professional development. Students’ lifestyle behaviors such as smoking, physical activity, and social engagement also interact with mental health, making this group an important focus of study.

This study reports on the results of a survey conducted in 2018 at Ternopil National Medical University (TNMU), one of Ukraine’s leading medical institutions. A total of 456 students participated in the survey, responding to questions on demographics, lifestyle habits, and a battery of internationally validated psychometric scales. The aim of this report is to introduce the study, present key findings, and discuss their broader implications for student health in Ukraine and similar settings.

Methods. The survey was conducted in 2018 using a structured questionnaire distributed through Google Forms. Participation was voluntary and anonymous. Respondents included 456 students at TNMU, drawn from various years of medical training, though the majority were first- to third-year medical students. Both Ukrainian nationals and international students were represented, reflecting TNMU’s diverse student body.

The survey consisted of demographic questions (sex, year of study, specialization), lifestyle items (smoking, engagement in sports, type of sports activity), and several standardized psychometric instruments: Perceived Stress Scale (PSS-14), measuring the degree to which situations in life are appraised as stressful; EQ-5D, assessing health-related quality of life across mobility, self-care, usual activities, pain/discomfort, and anxiety/depression; Satisfaction with Life Scale (SWLS), measuring global cognitive judgments of life satisfaction; State-Trait Anxiety Inventory (STAI-S/T), differentiating between temporary condition of “state anxiety” and the more general and long-standing quality of “trait anxiety”; and Zung Self-Rating Depression Scale (SDS), evaluating the level of depressive symptomatology.

Results

Psychological Stress and Anxiety. Levels of perceived stress, as measured by the PSS-14, tended to cluster in the moderate range. Students frequently reported feeling nervous, upset, or lacking control over important life circumstances. While extreme levels of stress were less common, the overall picture suggested that stress was a regular feature of student life at TNMU.

Anxiety scores were elevated on both the state and trait subscales of the STAI. Many respondents reported symptoms such as nervousness, restlessness, and difficulty relaxing, indicating that both situational and enduring aspects of anxiety were prevalent. This is consistent with global findings among medical students, who are often under constant academic and social pressures.

Depression and Well-Being. Results from the SDS indicated that while many students fell in the non-depressed or mild range, a non-negligible subset showed moderate to high depressive symptoms. Items such as restlessness, irritability, and feelings of hopelessness were endorsed by a number of respondents. Although not diagnostic, these findings point to a vulnerable group in need of monitoring and support.

Life satisfaction, as measured by the SWLS, was moderate overall. Students often expressed ambivalence rather than strong satisfaction or dissatisfaction with their lives. Similarly, scores on the EQ-5D suggested that while most students reported relatively good functioning in mobility and self-care, difficulties were more pronounced in the domains of anxiety, depression, and sometimes pain or discomfort.

Discussion

The findings of this study illustrate the complex health and well-being profile of medical students in pre-war Ukraine. Several themes emerge. First, psychological stress and anxiety were widespread and at times pronounced. While outright severe cases were less common, the persistence of moderate stress across the majority of students raises concerns for academic performance, long-term health, and professional development.

Second, depressive symptoms, though less prevalent, were still present at meaningful levels. Even moderate depression can impair concentration, learning, and social functioning. The presence of such symptoms in a group of future healthcare professionals is particularly concerning, as untreated depression can have cascading effects not only on students themselves but also on their ability to care for patients in the future.

Conclusion

This survey of 456 medical students at Ternopil National Medical University in 2018 reveals a student population experiencing considerable stress and anxiety, moderate life satisfaction, and varying levels of depressive symptoms. While smoking was relatively uncommon, engagement in sports and physical activity was inconsistent, limiting one of the natural buffers against stress. Gender and year of study influenced outcomes, with female and early-year students reporting greater difficulties.

These findings underscore the importance of targeted interventions to promote mental health and healthy lifestyles among medical students. Universities should consider strengthening counseling services, encouraging physical activity, and creating supportive academic environments. For Ukraine, documenting student well-being before the onset of war provides a critical reference point for future assessments and policy planning.

Overall, the study emphasizes that the health of medical students is not only a personal matter but also a professional one, influencing the future quality of healthcare delivery in Ukraine and beyond.

АНАЛІЗ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ З ТУБЕРКУЛЬОЗУ ПО ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ УКРАЇНИ
ЗА 2018-2024 РОКИ

Л.А. Грищук

 Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Туберкульоз (ТБ) є однією з  основних причин погіршення здоров'я в усьому світі. ВООЗ зазначає, що Україна входить до десятки країн, на які припадає близько 70% глобального розриву між оціночною глобальною кількістю людей, у яких щороку розвивається лікарсько стійкий туберкульоз ЛС - ТБ (випадки ЛС- ТБ), та загальною кількістю людей, які розпочнуть лікування у 2022 році.

Мета роботи - проаналізувати епідемічну ситуацію з туберкульозу в Тернопільській області та в Україні і порівняти отримані дані в період до пандемії COVID-19, під час локдауну, та в період повномасштабних бойових дій на території України.

Захворюваність на всі форми туберкульозу (нові випадки і рецидиви) у 2018-2019 роках в Тернопільській області залишались на одному рівні ( 42,6 і 42,3 на 100 тис.  населення) і була нижче ніж в цілому по Україні (2018 р.- 62,3 на 100 тис. населення і 2019 р. - 60,1 на 100 тис. населення.

В період пандемії COVID-19 (2020-2021рр.) в регіоні відмічалося значне зниження захворюваності на туберкульоз. Захворювання всіма формами туберкульозу у 2020 році становила 21,2 на 100 тис. населення проти 42,2 на 100 тис. населення у 2019 році (-49%).

Повномасштабні воєнні дії на території України призвели до значної міграції населення, збільшення в Тернопільській області кількості внутрішньо переміщених осіб, зокрема хворих на туберкульоз. В 2022 році спостерігалося погіршення епідеміологічної ситуації з туберкульозу, зросла захворюваність загалом як по Україні, так і в Тернопільській області. Показник захворюваності всіма формами туберкульозу в регіоні у 2022 році становив 32,9 на 100 тис. населення проти 24,4 на 100 тис.  населення у 2021 році  (+32%).

Найбільша питома вага бактеріовиділювачів зафіксована під час пандемії COVID-19 (75,2 %) і з початком воєнного стану (76.3 %). Високий рівень деструктивного туберкульозу легень спостерігався протягом досліджуваного періоду, але найбільший у 2020-2021 рр. (57 % - 63,2 %).

По Тернопільській області відмічалось значне зниження смертності від туберкульозу в період з 2018 по 2021 рр. з 5,3 до 2,8  на 100 тис. населення (47,2 %). У 2022 році смертність зросла до 4.5 і далі поступово зменшується.

З 2022 року різко збільшується кількість померлих  до 1 року спостереження, зокрема серед хворих з лікарсько-стійким туберкульозом. Це свідчить про несвоєчасне виявлення таких хворих.

Виcновки

1. Проведений аналіз епідемічної ситуації з туберкульозу в Тернопільській області показав що  - у 2020-2021 рр. (пандемія  COVID-19) кількість виявлених хворих на туберкульоз значно зменшилась у порівнянні з 2018-1019 рр. (з 42,2 на 100 тис. населення до 21,2 на 100 тис. населення (-49 %).

2. В період повномасштабних воєнних дій захворюваність на туберкульоз в Тернопільській області збільшилась з 24,4 на 100 тис. населення у 2021 році до 32,9 на 100 тис. населення у 2022 році (+32 %).

3.  По Україні з 2018 р. по 2023 р. відмічалось поступове зниження рівня смертності від туберкульозу. В Тернопільській області найнижчий показник смертності зафіксований у 2021 р. (2,8 на 100 тис. населення)  і був в 2,6 рази нижчий ніж по Україні в цілому (7,5 на 100 тис. населення). З 2022 року різко збільшується кількість померлих до 1 року спостереження. Збільшення показника смертності в регіоні у 2022-2023 рр. зумовлений ростом захворюваності у цей період.

4. Епідемічна ситуація з туберкульозу під час війни залишається напруженою. На динаміку показників суттєво вплинули пандемія COVID-19 і бойові дії на території  України.

5. Значна кількість бактеріовиділювачів і деструктивних форм у досліджуваний період  свідчить про пізнє виявлення туберкульозу.

6.  В таких умовах лікарям загальної практики - сімейної медицини, лікарям вузьких спеціальностей необхідно приділяти особливу увагу своєчасному виявленню і профілактиці туберкульозу

АНТИМІКРОБНА ГРАМОТНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ СТРИМУВАННЯ РЕЗИСТЕНТНОСТІ: ОСВІТНІ ІНТЕРВЕНЦІЇ ТА КОМУНІКАЦІЙНІ КАМПАНІЇ

Л.В. Трущенкова

Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України, м. Тернопіль, Україна

Вступ. Антимікробна резистентність (АМР) є однією з найсерйозніших загроз для глобального громадського здоров’я у XXI столітті. За даними ВООЗ, щороку мільйони випадків інфекцій стають важко контрольованими через зниження ефективності антибіотиків, що призводить до зростання смертності, тривалості лікування та економічних втрат. Одним із ключових чинників поширення АМР є низький рівень антимікробної грамотності населення — тобто недостатнє розуміння принципів раціонального використання протимікробних препаратів, механізмів резистентності та профілактичних заходів. У цьому контексті освітні інтервенції та комунікаційні кампанії набувають стратегічного значення як інструменти формування відповідальної поведінки та стримування резистентності на популяційному рівні.

Основна частина. Антимікробна грамотність охоплює знання, навички та мотивацію, необхідні для прийняття обґрунтованих рішень щодо використання антибіотиків. Вона включає розуміння того, що антибіотики не лікують вірусні інфекції, що самостійне призначення препаратів є небезпечним, а припинення курсу лікування до завершення — сприяє формуванню резистентних штамів. Низький рівень обізнаності серед населення, особливо в умовах інформаційного перенасичення та недовіри до медичних джерел, створює сприятливе середовище для нераціонального споживання антибіотиків.

Освітні інтервенції, спрямовані на підвищення антимікробної грамотності, можуть реалізовуватись у різних форматах:

• інтерактивні лекції та семінари для школярів, студентів, працівників медичних закладів;

• онлайн-курси та мобільні додатки з перевіреною інформацією;

• включення теми АМР до навчальних програм загальної середньої та вищої освіти;

Комунікаційні кампанії відіграють важливу роль у формуванні суспільного дискурсу навколо проблеми АМР. Ефективні кампанії базуються на принципах соціального маркетингу, використовують просту мову, візуальні образи, емоційні меседжі та заклики до дії. Успішні приклади — кампанія «Antibiotics: Handle with Care» (ВООЗ), національні ініціативи у Великій Британії, Нідерландах, Австралії. Важливим є міжсекторальний підхід: участь медичних працівників, освітян, журналістів, громадських організацій та органів влади у формуванні єдиної комунікаційної стратегії. Такий підхід дозволяє охопити різні цільові аудиторії, адаптувати меседжі до культурного контексту та забезпечити сталість впливу.

Висновки. Антимікробна грамотність населення є критичним чинником у боротьбі з антимікробною резистентністю. Освітні інтервенції та комунікаційні кампанії мають потенціал для формування відповідальної поведінки, зниження нераціонального використання антибіотиків та зміцнення громадського здоров’я. Для досягнення сталого ефекту необхідна системна, міжсекторальна та науково обґрунтована стратегія, що поєднує просвіту, мотивацію та доступ до достовірної інформації. Успішна реалізація таких заходів сприятиме не лише стримуванню резистентності, а й формуванню культури обережного поводження з протимікробними препаратами як суспільної норми.

КАНАБІС І ЯКІСТЬ ЖИТТЯ: ВПЛИВ, РИЗИКИ ТА МОЖЛИВОСТІ

В.Л. Смірнова

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Канабіс, один із найпоширеніших психоактивних засобів у світі, є предметом інтенсивних наукових досліджень, особливо в контексті його впливу на якість життя користувачів. У багатьох країнах спостерігається тенденція до легалізації канабісу, що породжує нові можливості для медичного застосування, а також відкриває дискусії щодо соціальних та економічних наслідків його вживання. Канабіс має широкий спектр ефектів на організм, які можуть варіюватися від позитивних, таких як зменшення болю чи тривоги, до негативних, включаючи ризики для психічного здоров’я та соціальних відносин. Це підвищує актуальність дослідження як можливостей, так і ризиків, пов'язаних із вживанням канабісу, зокрема в контексті якості життя окремих осіб і суспільства в цілому.

Міжнародна практика регулювання обігу канабісу в медичних цілях свідчить про поступовий перехід до більш ліберального і раціонального підходу до використання цієї речовини в системі охорони здоров’я. У багатьох країнах світу канабіс уже визнано засобом, що може значно покращити якість життя пацієнтів з хронічними захворюваннями, онкологічними патологіями, неврологічними розладами та іншими станами, які не завжди піддаються традиційному лікуванню.

Ключовими аспектами регулювання є впровадження чіткої законодавчої бази, яка регламентує вирощування, виробництво, розподіл і призначення канабісу для медичних цілей. Успішні моделі включають суворий контроль якості продукції, забезпечення доступності для пацієнтів, які її потребують, і одночасно мінімізацію ризиків зловживання або несанкціонованого обігу.

Результати дослідження та їх обговорення. Історія використання канабісу є однією з найстаріших серед психоактивних речовин, оскільки ця рослина була відома народам світу з давніх часів. Вона має як позитивний, так і негативний вплив на якість життя людства, що відображає зміни в економічних, медичних та соціокультурних умовах суспільств.

У давньому Китаї, Індії, на Близькому Сході та серед племен степових районів канабіс використовували для виробництва тканин, паперу, а також у ритуальних і лікувальних цілях. Застосування канабісу для виробництва матеріалів полегшувало побут та сприяло розвитку ремесел і технологій, що в свою чергу підвищувало рівень життя в окремих культурах. Лікувальні та ритуальні практики з використанням канабісу сприяли полегшенню болю, покращенню здоров’я та духовному благополуччю. Але в той час використання рослини було обмежене окремими культурними групами, тому загальний вплив на якість життя був регіональним і не завжди інтегрувався в масове господарське життя.

Європейська колоніальна експансія стала каталізатором стрімкого розповсюдження канабісу у Новому Світі. Іспанці завезли його до Нового Світу (1530-1545 рр.) переважно для промислових цілей, таких як виготовлення канатів, тканин і паперу, що мало вагомий економічний ефект. Широке використання канабісу у виробництві сприяло розвитку інфраструктури та промисловості нових колоній, що покращувало матеріальний добробут населення. Цей масштабний економічний процес був спрямований переважно на індустріальні потреби, а традиційні лікувальні та культурні практики, пов’язані з канабісом, часто знецінювалися або втрачають свою значущість в умовах комерційної експлуатації 

У 1842 році ірландський лікар Вільям О'Шонессі привіз канабіс до Британії, що започаткувало нову хвилю інтересу до його лікувальних властивостей. Завдяки цьому канабіс широко впровадили в західну медицину: Канабіс використовували для полегшення болю, лікування запалень, безсоння та інших хвороб, що суттєво покращувало якість життя пацієнтів. Активне використання в аптеках і лікарнях стимулювало розвиток нових лікарських препаратів і медичних технологій.

Зростаюча популярність і комерціалізація лікувальних засобів на основі канабісу, з одного боку, спричинили надмірне використання, а з іншого – викликали занепокоєння щодо потенційних побічних ефектів і неправильного застосування. Надмірне або неправильне використання канабісу призводило до психічних розладів, залежності та когнітивних порушень. Ці наслідки негативно впливали на повсякденне життя, знижували працездатність та загальну якість життя.

До початку 20 століття канабіс уже здобув популярність як лікарський засіб і важливий промисловий ресурс, але соціальні, політичні та економічні фактори (наприклад, імміграційні хвилі та негативна пропаганда) призвели до його криміналізації. У США, наприклад, 1937 року прийняли «Marihuana Tax Act», що практично обмежило використання канабісу: До цього моменту канабіс забезпечував лікувальні та промислові потреби, сприяючи розвитку медицини та економіки. Обмеження доступу до лікарських засобів, пов’язаних з канабісом, а також стигматизація користувачів призвели до зниження якості життя, особливо для тих, хто міг би отримувати терапевтичну користь від рослини.

Таким чином, канабіс відігравав важливу роль у покращенні якості життя на різних етапах історії: у давніх цивілізаціях він сприяв розвитку ремесел, матеріальної культури, медицини та духовних практик, забезпечуючи добробут населення; у колоніальний період його використання стимулювало економічне зростання нових територій, зокрема через промислове виробництво тканин і канатів; а в 19 столітті відродження лікувальних властивостей канабісу зробило його важливим медичним засобом, що сприяло покращенню здоров'я та загального рівня життя багатьох людей.

Однак, обмеження і криміналізація на початку 20 століття призвели до втрати потенціалу рослини як лікарського та промислового ресурсу, а також наклали соціальну стигму, що вплинуло на доступність терапевтичних засобів і знизило якість життя окремих груп населення.

Сьогодні канабіс розглядається не лише як наркотична речовина, а й як перспективний медичний засіб, що відкриває нові можливості для покращення якості життя, одночасно викликаючи дискусії щодо потенційних ризиків та соціальних наслідків.

Медичне застосування канабісу передбачає використання канабісу або його компонентів, таких як канабіноїди (ТГК та CBD), для лікування різних захворювань і симптомів. Канабіс допомагає зменшити біль, зокрема, при хронічних болях, таких як біль при онкологічних захворюваннях, артритах, нервових розладах. Канабіс використовується для зменшення нудоти та блювання, особливо у пацієнтів, які проходять хіміотерапію; лікування спазмів та м’язових напружень, наприклад, при розсіяному склерозі. Вживання канабісу може полегшити симптоми тривоги, депресії та стресу, хоча це питання залишається недостатньо вивченим і потребує додаткових досліджень. Медичний канабіс, зокрема CBD, виявився ефективним у лікуванні деяких форм епілепсії, також і у дітей, для зменшення кількості нападів. Канабіс може покращити апетит у людей, які мають проблеми з харчуванням, наприклад, при ВІЛ/СНІД, ракових захворюваннях чи після хіміотерапії.

Медичне застосування канабісу вимагає ретельного медичного контролю і використовується лише за призначенням лікаря через потенційні побічні ефекти і ризики.

Незважаючи на деякі позитивні ефекти, неконтрольоване або рекреаційне вживання канабісу має низку ризиків для здоров'я та якості життя. Тривале вживання канабісу, особливо в молодому віці, може спричинити порушення пам'яті, концентрації та здатності до навчання. У деяких випадках вживання канабісу може призвести до розвитку депресії, тривожних розладів, або навіть психозів, особливо у людей з генетичною схильністю до психічних захворювань. У деяких випадках канабіс може викликати залежність, що впливає на соціальне життя, стосунки з родиною та друзями, а також впливати на професійну діяльність, знижуючи продуктивність на роботі чи навчанні.

Канабіс утримує статус найуживанішого наркотику у світі, і за даними 2022 року його споживали близько 228 мільйонів осіб, що дорівнює 4 % світового населення. Протягом останнього десятиліття рівень його вживання збільшився на 28 %, що демонструє тенденцію до стабільного зростання. Північна Америка залишається регіоном з найвищим рівнем споживання канабісу: у 2022 році 19,8 % населення у віці 15-64 років вживали цю речовину. Водночас у Африці канабіс є основною причиною звернення за наркологічною допомогою. Дані також свідчать про значні гендерні відмінності: у Північній Америці жінки складають 45 % користувачів, тоді як в Азії їхня частка не перевищує 9 %. У 2022 році 49 % країн визнали канабіс основною причиною звернень до наркологічних служб, тоді як 38 % респондентів визнали його ключову роль у розвитку наркологічних проблем.

У багатьох країнах канабіс офіційно використовують у медичних цілях. Міжнародні організації, зокрема, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та Організація Об'єднаних Націй (ООН), відіграють ключову роль у розробці стандартів і рекомендацій для країн, які прагнуть інтегрувати медичний канабіс у свою систему охорони здоров’я. Основою для формування нормативно-правової бази стала Сингл-конвенція про наркотичні засоби 1961 року. Сингл-конвенція про наркотичні засоби 1961 року — це міжнародний договір, укладений під егідою Організації Об'єднаних Націй, який регулює контроль за наркотичними речовинами та їх обіг у світі, обмежуючи використання наркотиків для медичних та наукових цілей, а також спрямований на запобігання зловживанню і незаконному обігу. Незважаючи на свій історичний характер, ця конвенція продовжує впливати на сучасні підходи до регулювання канабісу, проте новітні наукові відкриття і зростаючі вимоги медичної практики стимулюють перегляд цих норм та адаптацію до сучасних умов.

Легалізація медичного канабісу розпочалася в 1990-х роках в Ізраїлі, а першим законом у світі став канадський акт "The Marihuana for Medical Purposes Regulations" (MMPR) 2001 року, після чого його використання в медичних цілях поступово дозволили Нідерланди (2003), Італія (2007), Чехія (2013), Австралія (2016), Німеччина (2017), Велика Британія (2018) та багато інших країн, визнавши його ефективність у лікуванні хронічного болю, епілепсії та інших захворювань. У 2024 році наказом МОЗ України були встановлені особливі правила призначення та використання лікарських засобів на основі медичного канабісу.

Першою країною, яка легалізувала рекреаційний канабіс, став Уругвай у 2013 році, дозволивши виробництво, продаж і вживання канабісу для дозвілля або розваг, після чого такі країни, як Канада (2018), Нова Зеландія (2020), Мексика (2021), а також кілька штатів США прийняли аналогічні законодавчі ініціативи. Мальта стала першою країною в Європейському Союзі, яка легалізувала рекреаційне використання канабісу. Це сталося в грудні 2021 року, коли парламент Мальти ухвалив закон, який дозволяє дорослим особам володіти до 7 грамів канабісу для особистого вжитку та вирощувати до чотирьох рослин для особистого споживання в домашніх умовах. Люксембург став другою європейською країною, яка легалізувала рекреаційний канабіс. Закон, який набрав чинності 21 липня 2023 року, дозволяє дорослим громадянам споживати канабіс і вирощувати до чотирьох кущів конопель для особистого використання в домашніх умовах. Німеччина також легалізувала рекреаційний канабіс: закон, що набув чинності 1 квітня 2024 року, дозволяє дорослим громадянам володіти до 25 грамів канабісу в громадських місцях, до 50 грамів у приватному володінні та вирощувати до трьох рослин для особистого споживання.

Водночас, країни з жорсткою антинаркотичною політикою, такі як Сінгапур, Китай, Іран, Індонезія, Саудівська Аравія, Малайзія та Об'єднані Арабські Емірати, продовжують активно боротися з наркотрафіком канабісу, застосовуючи суворі покарання, включаючи тривалі тюремні терміни або смертну кару, особливо за зберігання та розповсюдження значних кількостей наркотиків.

Поступова легалізація канабісу створює нові можливості для розвитку суміжних галузей економіки, стимулюючи інновації, створення робочих місць і залучення інвестицій, що позитивно впливає на соціальне благополуччя.

У країнах, де канабіс легалізовано для медичного або рекреаційного використання, цей сектор стає важливим джерелом економічного зростання. Регульований ринок сприяє створенню робочих місць, збільшенню податкових надходжень та залученню інвестицій у сільське господарство, виробництво та роздрібну торгівлю.

В регіонах, де канабіс залишається забороненим, існує розвинений чорний ринок. Це веде до економічних витрат у вигляді недоотриманих податкових надходжень, витрат на боротьбу з нелегальним обігом наркотиків, а також соціальних витрат, пов’язаних із лікуванням залежності та втратою працездатності.

Незаконний обіг канабісу сприяє діяльності кримінальних угруповань та наркокартелів, що може посилювати рівень насильства та корупції. Оскільки нелегальний ринок не регулюється, виникає низка проблем, пов’язаних із відмиванням грошей та розповсюдженням інших, більш небезпечних речовин.

Легалізація та регулювання ринку канабісу в деяких країнах дозволяє зменшити кількість кримінальних справ, пов’язаних із дрібними правопорушеннями та незаконним обігом. Це сприяє оптимізації роботи судової системи та правоохоронних органів, хоча певні проблеми, пов’язані з нелегальним ринком, можуть залишатися актуальними.

Легалізація канабісу може сприяти зниженню стигматизації користувачів, що позитивно впливає на соціальну інтеграцію та зменшує негативні наслідки кримінальної кар'єри за незначні порушення. Відкритий діалог щодо регулювання та профілактики може допомогти створити більш підтримуюче середовище для людей, які мають проблеми з наркотичною залежністю.

Висновки. Вплив вживання канабісу на якість життя є комплексним і залежить від багатьох факторів: рівня легалізації, ефективності державного регулювання, соціально-економічних умов та культурних особливостей суспільства.

Комплексний підхід до регулювання та профілактики вживання канабісу дозволить мінімізувати негативні наслідки та використати потенціал цієї речовини для розвитку суспільства в цілому. 

СУЧАСНІ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕРЕРВНОГО ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ФАХІВЦІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Г.В. Іншакова1,2, Т.С. Грузєва1,2, Н.В. Шестак2

1Національний медичний університет імені О.О. Богомольця,

2ДНУ «Центр інноваційних технологій охорони здоров’я» ДУС,
м. Київ, Україна

Вступ. Розвиток кадрового потенціалу системи охорони здоров’я є важливою складовою забезпечення її стійкості та високої якості. В умовах сучасних викликів, таких як пандемії, демографічні зміни, цифрова трансформація, міграція медичних працівників тощо виникає потреба у формуванні комплексних стратегій, що поєднують освітнє забезпечення, ефективне планування ресурсів та впровадження механізмів безперервного професійного розвитку (БПР). Безперервний професійний розвиток розглядається як ключовий інструмент для підтримки належного рівня компетентностей медичних працівників і водночас як один з провідних чинників забезпечення високої якості медичної допомоги. У цьому контексті особливого значення набуває аналіз стратегій безперервного професійного розвитку  міжнародного, регіонального та національного рівнів.

Основна частина. Міжнародний рівень формує універсальні стандарти і цілі, які країни адаптують відповідно до власних потреб. У стратегії Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) «Глобальна стратегія щодо кадрових ресурсів для охорони здоров’я: Workforce 2030» БПР розглядається як ключовий елемент стратегії розвитку кадрового потенціалу охорони здоров’я. Зокрема, у розділі «Завдання 3: Інвестування в розвиток кадрового потенціалу» підкреслюється необхідність інтеграції БПР у національні системи охорони здоров’я. Рекомендації включають розробку політик, що сприяють безперервному навчанню, підтримку професійного розвитку через навчальні програми та сертифікаційні системи, а також забезпечення доступу до ресурсів для навчання та розвитку. У документі особлива увага приділяється цифровим інструментам та системному моніторингу результатів навчання. У фінальному звіті HRH2030 (USAID, 2022) наведено практичні підходи до оптимізації кадрового складу та розвитку професійних компетентностей, зокрема через використання систематичного планування кар’єри, програм БПР, оцінки компетентностей та впровадження ефективних моделей навчання на робочому місці.

Регіональний вимір, представлений європейськими ініціативами, орієнтований на гармонізацію професійних стандартів, забезпечення мобільності працівників і підвищення якості послуг. У документі ВООЗ «Рамкова програма дій щодо кадрових ресурсів у сфері охорони здоров’я та догляду в Європейському регіоні ВООЗ на 2023–2030 роки» визначено п’ять пріоритетних напрямів, серед яких особливе значення має підвищення продуктивності шляхом впровадження БПР. Документ закликає до системного підходу, що виходить за межі формальних вимог, інтегруючи БПР в повсякденну роботу. Особливу увагу приділено гармонізації освітніх стандартів для забезпечення мобільності фахівців у межах регіону. Важливим елементом є також цифровізація, яка сприяє ефективній організації навчання та обліку здобутих компетентностей, а також посиленню співпраці між професійними асоціаціями, освітніми закладами та роботодавцями.

В Україні в Стратегії розвитку системи охорони здоров’я до 2030 року (2025) БПР медичних працівників визначено як ключовий механізм підтримки компетентності персоналу та підвищення якості медичних послуг. Постанова Кабінету Міністрів України № 725 «Про затвердження Положення про систему безперервного професійного розвитку працівників сфери охорони здоров’я» (2021) встановлює нормативно-правові основи для організації та проведення БПР медичних та фармацевтичних працівників в Україні. Наказ МОЗ України № 650 «Про затвердження Порядку проведення атестації працівників сфери охорони здоров’я та внесення змін до деяких наказів Міністерства охорони здоров’я України» (2025) затверджує новий Порядок атестації працівників охорони здоров’я та оновлює правила нарахування балів безперервного БПР. Він відновлює атестацію після воєнного стану, подовжує термін дії сертифікатів, запроваджує ведення освітнього портфоліо та встановлює оновлені критерії БПР. Документ визначає порядок роботи атестаційних комісій, перелік необхідних документів і враховує особливості для працівників, які перебували на службі у Збройних Силах України.

Висновки. БПР є глобальним пріоритетом для забезпечення стійкості та якості систем охорони здоров’я. На міжнародному рівні, ВООЗ та інші організації встановлюють універсальні стандарти та стратегічні цілі, акцентуючи увагу на цифровізації та системному моніторингу. На європейському рівні БПР спрямований на гармонізацію підготовки, професійного розвитку та забезпечення мобільності медичних працівників. В Україні БПР медичних працівників є обов’язковим і системним процесом, який забезпечує постійне підвищення професійних компетентностей, підтримку клінічних навичок та якість медичних послуг, сприяючи адаптації системи охорони здоров’я до сучасних стандартів та потреб населення

ТЕЛЕМЕДИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ В УПРАВЛІННІ СИСТЕМОЮ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Н.О. Слободян

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Телемедичні технології стали важливим елементом трансформації системи охорони здоров’я у ХХІ столітті. Їхнє активне впровадження, особливо в умовах пандемії COVID-19, продемонструвало потенціал дистанційної медицини як інструменту забезпечення доступності, ефективності та безперервності медичних послуг. Окрім клінічного аспекту, телемедицина має суттєвий вплив на управлінські процеси в медичних установах, змінюючи підходи до кадрового планування, фінансування, організації роботи та стратегічного розвитку.

Основна частина. Телемедичні платформи дозволяють адміністрації медичних закладів оперативно реагувати на зміни в попиті на медичні послуги, особливо в умовах надзвичайних ситуацій або обмеженого доступу до фахівців. Наприклад, у рамках проєкту «Телемедицина для сільської медицини» в Україні було створено мережу дистанційних консультацій, що дозволило оптимізувати маршрути пацієнтів та зменшити навантаження на лікарні вторинного рівня.

Телемедицина змінює вимоги до компетенцій медичного персоналу. Зростає потреба у цифровій грамотності, володінні платформами для відеозв’язку, електронного документообігу та дистанційного моніторингу. Це відкриває можливості для гнучкого графіку роботи, зменшення фізичного навантаження та розширення доступу до професійного розвитку через онлайн-курси та вебінари.

У США телемедичні сервіси дозволяють лікарям працювати з пацієнтами з різних штатів, що потребує адаптації кадрової політики до міжрегіонального формату надання послуг.

Телемедицина сприяє зниженню витрат на логістику, інфраструктуру та госпіталізацію. Наприклад, у Німеччині телемедичні консультації дозволили зменшити кількість необґрунтованих звернень до стаціонарів, що позитивно вплинуло на бюджет медичних закладів. В Україні впровадження телемедичних сервісів у рамках Програми медичних гарантій дозволяє перерозподіляти кошти на профілактику та розвиток цифрових сервісів.

Телемедичні системи генерують великі обсяги даних, які можуть бути використані для аналізу ефективності лікування, прогнозування епідеміологічних ризиків, моніторингу навантаження на персонал та прийняття стратегічних рішень. У Великій Британії телемедичні платформи інтегровані з електронними медичними записами, що дозволяє формувати аналітичні звіти для управлінців на рівні NHS Trusts.

Інтеграція телемедицини потребує чіткого нормативного регулювання, зокрема щодо захисту персональних даних, збереження конфіденційності медичної інформації та забезпечення етичного використання технологій. В Україні ці питання регулюються Законом «Про телемедицину» та відповідними наказами МОЗ, однак потребують подальшого вдосконалення з урахуванням міжнародних стандартів.

Висновки. Телемедичні технології є не лише інструментом надання медичної допомоги, а й важливим чинником управлінської трансформації системи охорони здоров’я. Їхнє впровадження сприяє підвищенню гнучкості управлінських рішень, оптимізації витрат, покращенню кадрової політики та формуванню стійкої цифрової інфраструктури. Для ефективного використання телемедицини необхідне стратегічне планування, розвиток цифрових компетенцій персоналу, нормативне забезпечення та інвестиції в технології. Врахування міжнародного досвіду дозволяє адаптувати найкращі практики до українських реалій та забезпечити сталий розвиток системи охорони здоров’я.

ПРАВОВІ ТА ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

О.Н. Литвинова 

Тернопільський національний медичний університет  імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Громадське здоров’я це стратегічна основа сталого розвитку суспільства. Очевидно, що його правові та етичні засади визначають ефективність реалізації державної політики у сфері охорони громадського здоров’я. Сучасні виклики — пандемії, війна, зміни клімату — потребують комплексного підходу до захисту здоров’я населення на основі міжсекторальної взаємодії, яка базуватиметься на верховенстві права та етичних принципів. Метою нашої роботи є аналіз правових та етичних засад громадського здоров’я, для визначення їх ролі у формуванні безпечного та здорового соціального середовища.

Основна частина

Правові засади громадського здоров’я охоплюють систему законів, підзаконних актів і міжнародних документів, що регламентують профілактику захворювань, санітарно-епідеміологічне благополуччя, забезпечення доступності медичних послуг. Основним документом, який гарантує право кожного на охорону здоров’я – це Конституція України (ст. 3, ст. 49). Наступним фундаментальним документом, який визначає правові механізми функціонування системи громадського здоров’я – це Закон України «Про громадське здоров’я» (2022 р.). Міжнародні угоди, Міжнародні медико-санітарні правила ВООЗ, Конвенції ООН щодо прав людини тощо є основою функціональної взаємодії для забезпечення глобального здоров’я на Землі. Забезпечення правових умов також є основою для реалізації профілактичних програм, епідеміологічного нагляду, організації вакцинації, контролю за факторами ризику (тютюн, алкоголь, забруднення довкілля) тощо. Чітко визначені законодавчі та нормативні акти створюють можливості для розробки й впровадження профілактичних програм, які спрямовані на попередження виникнення та поширення захворювань. Вони також забезпечують правові підстави для здійснення епідеміологічного нагляду, що дозволяє своєчасно виявляти загрози здоров’ю населення та оперативно реагувати на них. Крім того, правове регулювання дає змогу організовувати та проводити масові кампанії вакцинації, встановлювати обов’язкові стандарти безпеки і якості медичних препаратів. Воно слугує основою для впровадження ефективних заходів контролю за факторами ризику — такими як тютюнопаління, зловживання алкоголем, неправильне харчування чи вплив забрудненого довкілля. Таким чином, правові умови не лише визначають межі та обов’язки органів охорони здоров’я, а й створюють сприятливе середовище для захисту населення від загроз та формування культури здорового способу життя.

Етичні принципи громадського здоров’я базуються на необхідності гармонійного поєднання прав і свобод окремої людини з потребами та безпекою суспільства в цілому. Це означає, що, з одного боку, важливим є захист автономії особистості, її права на приватність, поінформовану згоду та доступ до якісної медичної допомоги. З іншого боку, суспільство має право вимагати впровадження заходів, спрямованих на колективне благо — таких як вакцинація, карантинні обмеження, контроль за факторами ризику чи регулювання шкідливих звичок. Збалансований підхід дозволяє уникнути домінування інтересів окремої групи над іншою, а також сприяє формуванню довіри між населенням та системою охорони здоров’я. Етичні норми виступають своєрідним «моральним компасом» у процесі прийняття управлінських рішень, допомагаючи досягати спільної мети — збереження та зміцнення здоров’я всієї спільноти без порушення гідності кожної людини. Забезпечуючи рівний доступ до медичних послуг. Будь-які заходи мають бути спрямовані на благо людини та мінімізувати ризики. Рішення у сфері громадського здоров’я мають бути обґрунтованими та відкритими для суспільства. Дотримання етичних принципів особливо важливе в кризових ситуаціях: під час пандемій, проведення карантинних заходів, примусових госпіталізацій або вакцинацій.

Етичні дилеми виникають при виборі пріоритетів охорони здоров’я (наприклад, розподіл ресурсів у воєнний час, обмеження прав людини під час епідемій).

Висновки

Правові та етичні засади громадського здоров’я є фундаментом функціонування системи охорони здоров’я, спрямованої на збереження та зміцнення здоров’я населення. Забезпечення прав людини, дотримання принципів справедливості, прозорості та підзвітності, удосконалення законодавства — ключові умови для створення ефективної системи громадського здоров’я.

Комплексний підхід, що поєднує правові механізми, етичні стандарти та наукові дані, дозволяє сформувати безпечне, інклюзивне та справедливе середовище для всіх членів суспільства. Це особливо важливо в умовах сучасних викликів, коли зростає роль профілактики захворювань, своєчасного реагування на епідемічні загрози та необхідність міжсекторальної співпраці.

Ефективна реалізація правових та етичних засад громадського здоров’я передбачає активну участь громадськості у прийнятті управлінських рішень, підвищення правової обізнаності населення, розвиток професійної етики серед медичних працівників та державних службовців. Це сприяє формуванню довіри до системи охорони здоров’я, що є важливою умовою дотримання рекомендацій і залучення населення до профілактичних заходів.

Таким чином, правові та етичні аспекти громадського здоров’я виступають не лише регуляторним інструментом, але й чинником соціальної згуртованості та сталого розвитку. Їх належна імплементація у практику є запорукою здорового, безпечного та справедливого суспільства.

Тому. в першу чергу, нам слід удосконалювати законодавство та його гармонізувати його з європейськими стандартами. Підвищення рівня етичної освіти та розширення участі громадськості у прийнятті рішень.

ПІДХОДИ ТА ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ'Я НА ГЛОБАЛЬНОМУ РІВНІ

О.Я. Галицька-Хархаліс

Тернопільський національний медичний університет  імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Озираючись сьогодні на світ, неможливо ігнорувати зростаючі кризи, які загрожують самому існуванню людства. Від руйнівних лісових пожеж та рекордних спекотних хвиль до тривалих конфліктів та постійної нерівності в охороні здоров'я – виклики, з якими ми стикаємося, є надзвичайно складними. Світ знаходиться на межі, і терміновість дій ще ніколи не була такою великою.

Громадське здоров'я є важливою галуззю, яка відіграє вирішальну роль у забезпеченні добробуту громад та населення. Однак воно стикається з численними підходами та викликами, які потребують постійних зусиль та адаптації.

Основна частина. Одним з ключових підходів у сфері громадського здоров'я на глобальному рівні є профілактика, яка включає пропаганду здорової поведінки та впровадження заходів для зменшення кількості випадків захворювань. За допомогою освітніх кампаній, програм вакцинації та ініціатив раннього виявлення фахівці з охорони здоров'я прагнуть мінімізувати тягар хвороб та покращити загальний стан здоров'я людей. Цей проактивний підхід не тільки рятує життя, але й зменшує витрати на охорону здоров'я в довгостроковій перспективі.

Тим не менш, громадське здоров'я в умовах глобалізації стикається з різними викликами у своєму прагненні покращити здоров'я людства. Однією з головних проблем є обмежені ресурси. Установи громадського здоров'я часто працюють з обмеженими бюджетами, що ускладнює впровадження комплексних програм та втручань. Для підтримки досліджень, систем спостереження та розробки ефективних стратегій необхідне належне фінансування. Без достатніх ресурсів зусилля громадського здоров'я можуть бути обмежені, що негативно впливає на їхню здатність реагувати на нові загрози здоров'ю та вирішувати існуючі диспропорції.

Крім того, громадське здоров'я повинне орієнтуватися в складних соціально-політичних умовах та долати опір змінам. Політика та втручання у сфері охорони здоров'я можуть зіткнутися з опором з боку зацікавлених сторін, дезінформацією або скептицизмом, що перешкоджає прогресу у впровадженні практик, заснованих на доказах. Фахівці з охорони здоров'я повинні ефективно спілкуватися, залучати зацікавлені сторони та будувати довіру в громадах, щоб подолати ці проблеми. Співпраця з політиками, правозахисними групами та громадськістю має вирішальне значення для отримання підтримки та створення середовища, що сприяє позитивним результатам у сфері охорони здоров'я.

На завершення, підходи та проблеми у сфері охорони здоров'я йдуть пліч-о-пліч. Хоча профілактика залишається фундаментальним підходом, обмежені ресурси та суспільні бар'єри створюють значні перешкоди. Розбираючись у складнощах сучасної охорони здоров'я, вкрай важливо інвестувати в інфраструктуру охорони здоров'я, сприяти прийняттю рішень на основі доказів та розвивати партнерські відносини для подолання цих проблем. Роблячи це, ми можемо забезпечити, щоб охорона здоров'я продовжувала робити кроки у покращенні добробуту окремих осіб та громад, що призведе до здоровішого та щасливішого суспільства загалом.

Висновки. Глобальний ландшафт громадського здоров'я стикається зі складними викликами, що вимагають стійких систем охорони здоров'я, збільшення державного фінансування та посилення міжнародної співпраці. Уряди країн повинні співпрацювати у спільному використанні ресурсів, нарощуванні потенціалу та розробці справедливої політики охорони здоров'я для зменшення нерівності та зміцнення стійкості глобального здоров'я. Для досягнення цієї мети потрібні інновації, політика, заснована на доказах, та сталий досвід у всіх секторах. Єдиний глобальний підхід, що ґрунтується на співпраці та взаємній підтримці, є важливим для вирішення проблем громадського здоров'я. Це спільне зобов'язання допоможе побудувати більш стійке, справедливе та здоровіше глобальне суспільство, гарантуючи, що громадське здоров'я залишається головним пріоритетом у всьому світі.

РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО АУДИТУ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Запорожан Л.П. 

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. У сучасних умовах функціонування системи охорони здоров’я особливого значення набуває забезпечення якості надання медичних послуг. Ефективне управління медичними установами вимагає не лише дотримання затверджених стандартів і протоколів, але й постійного моніторингу результатів діяльності. Одним із найбільш дієвих інструментів для цього є внутрішній аудит, який сьогодні розглядається не лише як форма контролю, а як засіб стратегічного вдосконалення медичної практики.

Основна частина. На відміну від традиційного підходу, коли контроль здійснювався виключно з позиції перевірки та покарання за виявлені порушення, внутрішній аудит сьогодні орієнтований на поліпшення процесів та попередження помилок. Його основна мета — забезпечення високої якості медичної допомоги, підвищення ефективності використання ресурсів, а також формування прозорої та відповідальної системи управління.

Такий аудит виступає як елемент цілісної системи управління якістю, що охоплює планування, організацію, моніторинг, оцінювання та вдосконалення діяльності медичних закладів. Важливою особливістю є наявність чітких критеріїв, які дозволяють об’єктивно оцінити відповідність дійсного стану речей затвердженим стандартам і очікуваним результатам  [1].

Управління якістю в медичних установах базується на трьох ключових компонентах:

1. Структурний рівень включає оцінку наявних ресурсів: кадрового забезпечення, технічного оснащення, матеріально-технічної бази, інфраструктури. Аудит на цьому рівні дозволяє виявити нестачу або нераціональне використання наявних можливостей.

2. Процесний рівень стосується перевірки організації лікувально-діагностичного процесу, дотримання стандартів, протоколів, алгоритмів лікування. На цьому етапі виявляються можливі відхилення від рекомендованих клінічних шляхів.

3. Результативний рівень зосереджується на оцінці досягнутих клінічних, соціальних та економічних показників. Аналізуються задоволеність пацієнтів, частота ускладнень, тривалість перебування в стаціонарі, рівень госпітальної смертності тощо.

Поєднання всіх трьох компонентів дає змогу повною мірою оцінити ефективність діяльності медичного закладу та розробити рекомендації щодо її покращення.

Клінічний аудит — це один із різновидів внутрішнього аудиту, який безпосередньо стосується медичних процесів. Його головним завданням є аналіз того, наскільки надана медична допомога відповідає науково обґрунтованим стандартам та очікуванням пацієнтів.

Важливо, що такий аудит передбачає не лише перевірку, а й впровадження змін. У разі виявлення порушень або відхилень, фахівці розробляють коригувальні заходи, які повинні бути реалізовані у стислі терміни. Таким чином, клінічний аудит слугує не просто інструментом контролю, а механізмом постійного поліпшення якості медичних послуг.

Європейська практика свідчить про високу ефективність клінічного аудиту як інструмента покращення якості допомоги, підвищення рівня безпеки пацієнтів та зниження нераціональних витрат. В Україні цей інструмент ще потребує ширшого впровадження та нормативного закріплення.

Крім клінічної складової, важливу роль у функціонуванні медичних закладів відіграє аудит фінансових процесів. Він дозволяє виявити порушення у веденні бухгалтерського обліку, нецільове використання коштів, дублювання витрат, а також оптимізувати фінансові потоки [2].

Зокрема, аудит може допомогти виявити резерви економії, скоригувати витратну політику закладу, а також посприяти підвищенню прозорості фінансової звітності. Це особливо актуально в умовах переходу до системи державного замовлення та фінансування медичних послуг за принципом «гроші йдуть за пацієнтом».

Розвиток системи внутрішнього аудиту в медичній галузі має ґрунтуватися на адаптації найкращих міжнародних практик із урахуванням національних реалій. На рівні державної політики необхідне нормативне забезпечення стандартів внутрішнього аудиту, підвищення кваліфікації фахівців, формування незалежних аудиторських груп та створення цифрових інструментів обліку та моніторингу.

Важливим є й культурний аспект — формування усвідомлення того, що аудит є не «каральним» засобом, а партнерським механізмом допомоги і розвитку. Такий підхід сприятиме формуванню позитивного клімату в колективах, підвищенню мотивації працівників та кращому управлінню якістю.

Висновки. Внутрішній аудит у сфері охорони здоров’я — це потужний інструмент удосконалення якості медичних послуг, управління ресурсами та підвищення ефективності медичних закладів. Його впровадження та розвиток дозволить зміцнити довіру пацієнтів, підвищити прозорість управлінських процесів і наблизити українську медицину до європейських стандартів.

ВПЛИВ СПОСОБУ ЖИТТЯ НА РИЗИК РОЗВИТКУ ІНФАРКТУ МІОКАРДА

Теренда О.А.

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Інфаркт міокарда – одна з найпоширеніших і водночас найбільш небезпечних патологій серцево-судинної системи. Щороку він забирає мільйони життів у всьому світі, залишаючись основною причиною інвалідизації та смертності. Хоча існують фактори, які людина не може змінити – вік, спадковість, стать, – значний вплив на розвиток інфаркту справляє спосіб життя. Саме він визначає баланс між ризиком та можливістю профілактики. У сучасних умовах правильна поведінка щодо здоров’я має ключове значення для зниження ймовірності виникнення гострих коронарних подій.

Основна частина. У ризику розвитку інфаркту міокарда значну роль відіграє низка чинників.

Харчування є фундаментальним компонентом профілактики інфаркту міокарда. Надмірне споживання насичених жирів, трансжирів, солі та швидких вуглеводів сприяє розвитку атеросклерозу, підвищенню артеріального тиску й маси тіла. У результаті зростає ризик тромбозів і порушень коронарного кровообігу. Натомість дієта, багата на овочі, фрукти, рибу, бобові, горіхи та цільнозернові продукти, позитивно впливає на стан судин. Так званий «середземноморський раціон» асоціюється зі зниженням ризику серцево-судинних захворювань. Обмеження солодких напоїв і надмірного споживання червоного м’яса також знижує навантаження на серце.

Регулярні фізичні навантаження – один із найефективніших засобів профілактики інфаркту. Помірна активність (швидка ходьба, плавання, їзда на велосипеді, танці) протягом, щонайменше, 150 хвилин на тиждень сприяє нормалізації артеріального тиску, контролю ваги, підвищенню рівня «корисного» холестерину (ЛПВЩ) і зменшенню рівня «шкідливого» (ЛПНЩ). Гіподинамія, навпаки, пов’язана з метаболічним синдромом, інсулінорезистентністю й розвитком ожиріння, які є значущими факторами ризику ішемічної хвороби серця.

Паління – один із найсильніших факторів ризику інфаркту міокарда. Курці мають удвічі-тричі вищу ймовірність виникнення серцевих подій порівняно з тими, хто ніколи не палив. Нікотин сприяє спазму судин, утворенню тромбів та прискоренню атеросклерозу. Відмова від куріння вже через рік знижує ризик інфаркту на 50 %, а через 10–15 років – наближає його до рівня некурця. Зловживання алкоголем також є загрозливим чинником: воно викликає аритмії, підвищення тиску, токсичне ураження серцевого м’яза. Помірне споживання алкоголю в деяких випадках може мати нейтральний або мінімальний позитивний ефект, однак переваги не переважають ризики.

Ожиріння, особливо абдомінальне, асоціюється з підвищеним ризиком інфаркту. Воно сприяє розвитку цукрового діабету 2 типу, артеріальної гіпертензії та дисліпідемії. Зменшення ваги навіть на 5–10 % істотно знижує навантаження на серцево-судинну систему. Важливим є поступове схуднення, досягнуте завдяки збалансованому харчуванню та фізичній активності, а не жорстким дієтам.

Хронічний стрес і депресія негативно впливають на серцево-судинне здоров’я. Постійне психоемоційне напруження стимулює викид адреналіну й кортизолу, що призводить до підвищення артеріального тиску, порушення ритму серця й збільшення потреби міокарда в кисні. Практики релаксації, медитація, йога, повноцінний сон і психологічна підтримка сприяють зниженню ризику інфаркту.

Недостатній або нерегулярний сон підвищує ймовірність розвитку серцевих захворювань. Порушення сну, зокрема синдром апное, прямо пов’язані з артеріальною гіпертензією й ішемічною хворобою серця. Оптимальною тривалістю сну вважається 7–8 годин на добу. Важливим є також збалансований режим дня з чергуванням праці та відпочинку.

Доступ до якісної медицини, здорового харчування й умов для фізичної активності значною мірою визначається соціально-економічними факторами. Люди, які мають можливість отримувати профілактичні консультації, вчасно проходити обстеження та дотримуватися здорових практик, мають нижчий ризик серцево-судинних ускладнень.

Висновки. Спосіб життя є ключовим чинником, що визначає ризик розвитку інфаркту міокарда. Харчування, рівень фізичної активності, наявність або відсутність шкідливих звичок, маса тіла, психоемоційний стан і режим дня безпосередньо впливають на стан серцево-судинної системи. Водночас більшість цих аспектів піддається контролю. Здоровий спосіб життя – це не лише профілактика інфаркту, а й шлях до підвищення якості життя загалом. Отже, свідоме ставлення до власного здоров’я, підтримка позитивних звичок і регулярний медичний нагляд є найкращою стратегією у боротьбі з серцево-судинними хворобами.

СКЛАДОВІ ЗАДОВОЛЕНОСТІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ РОБОТОЮ В ЗАКЛАДАХ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Ващук Т.П.

Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України

Вступ. Задоволеність медичних працівників своєю роботою є одним із ключових чинників ефективності системи охорони здоров’я. Вона визначає не лише якість надання медичних послуг, а й рівень мотивації, продуктивність, психологічний стан персоналу та їхнє бажання залишатися у професії. У сучасних умовах, коли медична сфера стикається з кадровим дефіцитом, високими навантаженнями та соціальними викликами, питання професійної задоволеності набуває особливої актуальності.

Основна частина. Важливим елементом задоволеності є оплата праці та матеріальна винагорода. Медичні працівники очікують справедливої та конкурентної зарплати, яка відповідає рівню їхньої кваліфікації й складності роботи. Важливе значення мають надбавки, премії, соціальні пакети, а також відчуття прозорості у системі нарахувань. Недостатній рівень фінансової компенсації часто є причиною вигорання та міграції кадрів за кордон.

Якість робочого середовища безпосередньо впливає на ефективність і задоволеність персоналу. Це стосується технічного оснащення, безпеки праці, санітарних умов, оптимального графіка та рівномірного розподілу навантаження. Наявність сучасного обладнання та матеріалів зменшує стрес, підвищує довіру пацієнтів і сприяє впевненості медичних працівників у результатах своєї роботи.

Справедливе керівництво й ефективна організація праці формують у колективі відчуття стабільності. Важливими є чіткий розподіл обов’язків, автономність у прийнятті професійних рішень, участь у плануванні та управлінні. Коли медик відчуває свою значущість у роботі закладу й може впливати на внутрішні процеси, рівень задоволеності значно зростає.

Сучасні медики цінують можливості для навчання, підвищення кваліфікації, стажувань і кар’єрного зростання. Постійний розвиток знань та умінь допомагає уникнути професійної стагнації, а також підвищує впевненість у собі. Особливу роль відіграє підтримка наукових досліджень, що мотивує молодих спеціалістів залишатися в академічному середовищі.

Важливим джерелом задоволеності є мікроклімат у колективі. Доброзичливі відносини між колегами, підтримка з боку керівництва та повага з боку пацієнтів створюють позитивну атмосферу. Конфлікти, натомість, підвищують рівень стресу й негативно позначаються на якості роботи.

Медичні працівники очікують визнання своєї ролі в суспільстві. Повага з боку пацієнтів, позитивний імідж професії та державна підтримка зміцнюють внутрішню мотивацію. Усвідомлення того, що їхня праця рятує життя й приносить користь суспільству, є потужним моральним стимулом.

Надмірні навантаження й нерегулярний графік сприяють професійному вигоранню. Задоволеність зростає тоді, коли медики мають змогу поєднувати професійну діяльність із сімейними та особистими потребами. Важливим є повноцінний відпочинок, можливість відновлення сил і турбота про власне здоров’я.

В умовах високої відповідальності медики часто стикаються зі стресовими ситуаціями. Велику роль відіграють підтримка в кризових випадках, доступ до психологічної допомоги, формування культури взаємоповаги. Психологічна безпека в колективі підвищує відчуття стабільності й довіри.

Висновки. Задоволеність медичних працівників роботою формується під впливом комплексу факторів: від матеріальних і організаційних до психологічних і соціальних. Вона визначає якість медичної допомоги, рівень професійного вигорання та готовність персоналу залишатися у сфері охорони здоров’я. Системний підхід до створення сприятливих умов праці, справедлива оплата, можливість розвитку й підтримка позитивного мікроклімату є запорукою високої мотивації та професійного задоволення медиків. Це, у свою чергу, відображається на здоров’ї населення та ефективності всієї медичної системи.